Блог

Нещодавно на очі потрапило свіже рішення Європейського Суду з прав людини. Мушу визнати, воно вразило мене неординарністю ситуації. І це той випадок, коли впертість та нехтування заявником нормами закону, моралі, а також ігнорування судових заборон розв’язали руки страсбурзьким високим суддям.

ЄСПЛ загалом досить широко захищає свободу вираження поглядів. Стаття 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод поширюється не лише на «правильні» чи нейтральні висловлювання, а й на ті, що можуть ображати, шокувати або турбувати. Особливо високий рівень захисту Суд надає висловлюванням у політичній та суспільно значущій дискусії.

Це добре видно, зокрема, у справах Mladina D.D. Ljubljana v. Slovenia – щодо різкої сатиричної критики політика за його гомофобні висловлювання; Ziembiński v. Poland (no. 2) – щодо сатиричних та образливих висловлювань на адресу місцевого посадовця; Balaskas v. Greece – щодо різкої критики директора школи; є чимало інших справ, які захищають журналістів та авторів.

Але 07 липня 2026 року ЄСПЛ відступив від цієї багаторічної практики. У справі Kunstelj v. Slovenia заявника було засуджено національним судом до шести місяців позбавлення волі за образу та наклеп щодо двох журналістів. Протягом майже двох років заявник публікував у своєму блозі численні надзвичайно грубі, у тому числі гомофобські та сексуально принизливі висловлювання на їхню адресу. І в цій ситуації ЄСПЛ погодився з покаранням, яке заявнику присудив національний суд.

Чому ж цього разу стаття 10 не спрацювала? Передусім, це не була суспільна чи політична дискусія. Заявник не був журналістом, а його блог Суд розглянув як особистий простір, використаний для публічного переслідування приватних осіб. Публікації не стосувалися їхньої професійної діяльності, не мали суспільного інтересу і не були реакцією на їхню поведінку. При цьому блог мав понад 35000 підписників, а публікації додатково поширювалися іншими медіа.

Важливо й те, що йшлося не про одноразову емоційну образу. Заявник продовжував публікації попри судові заборони, штрафи та кримінальне провадження. Попередні, м’якші санкції виявилися неефективними. Саме тому ЄСПЛ визнав шість місяців позбавлення волі хоч винятковим, але в цих конкретних обставинах справи – пропорційним заходом.

Українське кримінальне право колись також знало кримінальну відповідальність за наклеп. У Кримінальному кодексі УРСР 1960 року стаття 125 передбачала відповідальність за «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу». Закон розрізняв, зокрема, звичайний наклеп, наклеп у друкованому чи іншим способом розмноженому творі та наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні державного або іншого тяжкого злочину; за останній передбачалося позбавлення волі на строк до п’яти років. Поруч існувала стаття 126 КК – «Образа», тобто умисне приниження честі й гідності особи, виражене в непристойній формі.

Цікаво, що саме ці норми стали предметом розгляду ЄСПЛ у справі «Марченко проти України». Тоді суд зафіксував, що після прийняття нового Кримінального кодексу України 2001 року наклеп та образу було декриміналізовано. Тобто український законодавець свого часу свідомо відмовився від кримінально-правового переслідування звичайних посягань на честь, гідність та репутацію, залишивши відповідні способи захисту переважно у площині цивільного права.

Втім, сказати, що українське кримінальне право сьогодні взагалі не передбачає відповідальності за образливі висловлювання, було б неправильно. У березні 2022 року КК України було доповнено статтею 435-1 – «Образа честі і гідності військовослужбовця, погроза військовослужбовцю». Вона встановлює відповідальність, зокрема, за образу честі й гідності військовослужбовця, який здійснює заходи із забезпечення національної безпеки й оборони, а також за виготовлення та поширення відповідних матеріалів. Санкція передбачає обмеження або позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.

Таким чином, Kunstelj v. Slovenia має для України дещо несподіваний ракурс. Український законодавець після двадцятирічної відмови від криміналізації наклепу знову запровадив кримінальну відповідальність за окремий різновид образи, причому в умовах війни – із потенційно досить суворим покаранням. Тому висновок ЄСПЛ про те, що кримінальна санкція за дифамацію сама по собі не суперечить статті 10, а позбавлення волі може бути допустимим як ultima ratio, не є для українського права лише теоретичним питанням. Водночас це зовсім не означає, що будь-яка образа військовослужбовця автоматично може каратися позбавленням волі: тут, як і в Kunstelj, вирішальними залишаються характер висловлювання, його контекст, мета, наслідки та пропорційність покарання.

Як на мене, рішення ЄСПЛ у справі Kunstelj v. Slovenia навряд чи можна використовувати як аргумент на користь позбавлення волі за саму лише образу. Його справжнє значення інше: стаття 10 Конвенції не є індульгенцією для систематичного публічного переслідування людини, замаскованого під здійснення свободи слова.

12 серпня 2026 року

Пам’ятаєте, я нещодавно писав, що судам знадобилося 12 років після набрання чинності Цивільним кодексом, аби зрештою дійти згоди й поставити крапку в питанні: рішення загальних зборів товариства – не правочин?

Пам’ятаєте?

Тоді можете трохи забути.

Бо йшов двадцять третій рік від Різдва цивільнокодексового, і днями Велика Палата Верховного Суду фактично відкрила двері до протилежного підходу: за певних обставин рішення загальних зборів може розглядатися як правочин.

Цікаво, що колись Велика Палата у постанові від 01.03.2023 вже виснувала, що рішення загальних зборів товариства є одностороннім правочином товариства (справа №522/22473/15-ц).

А потім, 18.12.2024 Велика Палата у справі №916/379/23 постановила рішення про відступ від висновку, викладеного в постанові від 01.03.2023, та в пунктах 142-143 резюмувала, що рішення загальних зборів учасників товариства не є правочинами в розумінні статті 202 ЦК України і мають розглядатися як акти ненормативного характеру (індивідуальні акти).

І от знову: інколи рішення – це правочин.

Що ж… У Ліни Костенко: «І кожен фініш – це, по суті, старт». А в еволюції судової практики – «І кожна крапка – це, по суті, кома».

06 серпня 2026 року

Не так давно я вже писав про те, як цілком законні та звичайні форми взаємовідносин між суб’єктами господарювання можуть раптово стати «ризиковими» лише через специфічне бачення фіскалів. І ось маємо чергове підтвердження того, куди рухається вектор податкової політики.

Міністерство фінансів України опублікувало законопроєкт щодо імплементації правил ATAD («Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо імплементації правил протидії практикам ухилення від сплати податків… відповідно до Директиви Ради (ЄС) 2016/1164/ЄС»), який невдовзі планується подати до парламенту.

І це не просто чергове «закручування гайок». Це спроба надати податковим органам фіскальну дубинку такої масштабної дії, проти якої навіть давні сумнозвісні «непрямі методи» здаватимуться дитячим лепетом. Назва цієї дубинки – «Податкові зловживання».

Податковий кодекс України пропонують доповнити новим нормативним визначенням – «податкове зловживання»:

податкове зловживання – окрема операція (домовленість, дія), комбінована операція або низка операцій (домовленостей, дій), які не відповідають критеріям визнання комбінованої операції, основною ціллю або однією з основних цілей якої (яких) з огляду на всі відповідні факти та обставини є отримання платником податків податкової вигоди у вигляді несплати (неповної сплати) суми податків та/або звільнення від сплати податків або оподаткування, зменшення суми податкових зобов’язань, перенесення (зміну в бік збільшення) строків виникнення та/або сплати податкових зобов’язань або отримання відшкодування або повернення податку, а сама операція (домовленість, дія), комбінована операція або низка операцій (домовленостей, дій) при цьому є штучною (штучними). Операція (домовленість, дія), комбінована операція або низка операцій (домовленостей, дій) вважаються штучними, якщо така операція (домовленість, дія) або низка операцій (домовленостей, дій), які не відповідають критеріям визнання комбінованої операції, не має обґрунтованих комерційних причин, які відображають економічну реальність.

Як пояснюють автори законопроєкту, «Правило застосовується до операцій і схем, які, хоча й формально відповідають положенням закону, проте мають основну мету – отримати податкову вигоду всупереч закону. У випадку виявлення зловживань правило дозволяє компетентним податковим органам ігнорувати такі схеми і провести оподаткування на основі економічної суті, а не правової форми».

До речі, оподаткування доходів, отриманих за «податковими зловживаннями» планується проводити не за тією ставкою, за якою вона б мала нараховуватися, якби зловживання не було, а за штрафною ставкою – 30%.

За роки адвокатської практики в сфері судового оскарження податкових донарахувань я бачив різне. Так, інколи в діях суб’єктів господарювання дійсно простежувалися ознаки того, що можна назвати «податковим зловживанням». Але в переважній більшості випадків це були цілком законні та реальні господарські операції – як з формальної, так і з економічної точки зору. Натомість значно частіше я спостерігав зловживання самих податківців під час складання актів перевірок. Це і сліпе неврахування первинних документів, і прирівнювання баку автомобіля до акцизного складу, і трактування окремих договорів, як нікчемних (хоча лише суд може встановити нікчемність договору), і багато інших прикладів високого польоту фіскальної фантазії.

Спираючись на цей емпіричний досвід, я переконаний: інструмент «податкового зловживання» миттєво стане одним із найулюбленіших у податківців. А його застосування на практиці матиме дуже мало спільного із законністю, об’єктивністю та справедливістю.

«Ти податковий зловмисник і зловживун!» – казатимуть фіскали. – «Ось тобі штрафна ставка 30%, а якщо не подобається – йди до суду!»

Дивно, що не пропонують ввести в Податковий кодекс поняття «податкова інтуїція». Адже в контексті «податкових зловживань» податківцям хоучть надати право призначати позапланову виїзну або невиїзну перевірку щодо будь-якого платника, стосовно якого у них просто «виникне підозра» про участь в операціях із ознаками зловживання.

Ну чим не офіційна ліцензія на відстріл?

Виграють від цього нормативного новаторства хіба що податкові адвокати. І то лише за умови, що виснажена війною економіка залишить бізнесу ресурси та фінансову можливість для тривалих судових процесів.

А для візуалів – малюночок.

03 серпня 2026 року

Колись я писав про судову справу, в якій дружина оскаржувала рішення суду, яким за її заявою було розірвано шлюб. Пані стверджувала, що вона не подавала позовної заяви про розірвання шлюбу. Мені особисто важко в це повірити, я більше схиляюся до думки, що позивачка “передумала” розлучатися, коли дізналася, що колишній чоловік загинув на війні.

А ось з’явилося судове рішення​ Верховного Суду по іншій справі, але суть та ж сама: розлучились – а чоловік загинув. Як на мене, Верховний Суд написав все вірно. В тому числі оцінив (чи не оцінив) “креативну” схему “рішення суду про розірвання шлюбу оскаржила дочка сторін” – її оцінять адвокати. Здавалося б: все згідно ЦПК – а ніт…

27 липня 2026 року

Час від часу в юридичних пабліках доводиться зустрічати посилання на судову практику Верховного Суду, яка каже, що відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття цих доказів судом апеляційної інстанції, незалежно від причин неподання стороною таких доказів.

Наприклад, постанова Верховного Суду від 21.08.2023 у справі №552/7368/21, чи від 10.09.2025 у справі №906/127/24.

Як на мене, то це занадто категоричний і надто «широкий» підхід.

Задам питання: чи може апеляційний суд, при розгляді справи за правилами, встановленими ЦПК України, призначити експертизу у справі? Так, може. І висновок експерта в контексті статті 76 ЦПК України – це теж доказ.

Але ж висновок експертизи, призначеної апеляційним судом, не існував на момент прийняття рішення суду першої інстанції. Якщо буквально застосувати згадану на початку допису правову позицію Верховного Суду, то апеляційний суд не мав би права враховувати навіть той висновок експертизи, яку сам же й призначив.

Очевидно, що така ситуація була б трішки… абсурдною. Зрештою, стаття 367 ЦПК України прямо передбачає право апеляційного суду досліджувати докази, а також за наявності визначених законом підстав приймати додаткові докази. Особисто я не знайшов ніде в ЦПК України згадки про неможливість прийняття доказів в залежності від дати їх появи (до ухвалення рішення місцевим судом, чи після).

Схоже, що проблема полягає не в ЦПК України, а в небезпеці надто категоричних та «широких» формулювань правових висновків. Нерідко правило, котре впроваджується, як універсальне, рано чи пізно стикається з ситуацією, яка демонструє, що воно не таке вже й універсальне.

16 липня 2026 року

Сервіс «ЮРИСТ ONLINE» опублікував допис із тезою:

«Здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону особистих інтересів особи, — Верховний Суд».

А якщо на цьому звуковому записі голос вимагає хабар?

А якщо на цьому записі голос віддає наказ убити відомого журналіста?

А якщо на ньому голос повідомляє ворогу, де завтра буде скупчення українських військовослужбовців?

Невже особисті інтереси власника голосу в усіх випадках мають переважати боротьбу з корупцією, розслідування тяжких злочинів чи захист життя людей?

Ці та багато інших запитань були б цілком доречними, якби наведена теза справді була правовим висновком Верховного Суду.

Однак це не так.

Фраза «здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону особистих інтересів особи» дійсно міститься в тексті постанови Верховного Суду. Але вона наведена не як висновок Верховного Суду, а в тій частині постанови, де викладаються мотиви рішення суду першої інстанції.

Більше того, мотивувальну частину рішення місцевого суду у цій справі Верховний Суд змінив.

Тому приписувати Верховному Суду наведене твердження щонайменше некоректно.

Висновок простий: довіряй, але перевіряй. Особливо тоді, коли в публікації стверджується, що певна теза є позицією Верховного Суду. А юристам варто читати передусім постанови Суду, а не картинки з соцмереж.

Нещодавно я звертався електронною поштою із адвокатським запитом до одного управління органу місцевого самоврядування. І ось отримав відповідь на запит. Все, як годиться: електронною поштою, з вкладеним PDF-файлом під назвою «Богачук_в1дпов1дь.pdf».

Спершу одинички в назві файлу мене здивували. Але раптом я згадав, як колись, в часи друкарських машинок, дуже часто літера «і» була відсутня серед русифікованих металевих матриць, які різко шмагали по аркушах паперу, вибиваючи на них ті чи інші символи. Тому літеру «і» успішно заміняли цифрою «1». Те ж саме було і з літерою «ї».

А от друкарська машинка мого батька, німецька Erika, яку я пам’ятаю ще з ранніх дитячих літ, при натисненні на клавішу «ы» друкувала літеру «і». Більше того – навіть її клавіші «ё» і «э» в ті часи з націоналістичною впертістю вибивали літери «ї» та «є» відповідно. Не знаю, де батько тоді знайшов майстрів, які йому зробили такий проукраїнський апгрейд в німецькій друкарській машинці, але – респект!

Насправді я розумію, що з високою ймовірністю і нижнє підкреслення у назві файлу замість пробілу, і цифра «1» замість літери «і» – це результати настанов сисадмінів не використовувати певні символи в назвах файлів (хоча, як на мене, ця пересторога вже давно не актуальна, але я ж не сисадмін). Та цей епізод навіяв мені думку про те, що я вже нівроку давній, раз таке пам’ятаю…

24 червня 2026 року

За понад двадцять років адвокатської практики я неодноразово переконувався: інколи навіть невелика процесуальна дія здатна повністю змінити долю людини. Ця історія сталася ще у 2008 році і навчила мене ніколи не поспішати опускати руки, коли правова ситуація здається геть безнадійною. Адже за певних обставин навіть одне процесуальне клопотання здатне кардинально вплинути на кінцевий результат.

Звернулась до мене одна пані, вже пенсійного віку. Каже:

— Мій чоловік подав позов про розірвання нашого з ним шлюбу. Я знаю, що в нього є молодша коханка. Примусово тримати його біля себе я не можу, вся наша любов давно в минулому, тож хай буде, як буде. Але ми з чоловіком нажили трохи майна, подивіться по документах, на що я можу претендувати.

Сідаю за документи. Земля, будинок, квартира, дача – солідний капітал подружжя. Але юридично – глухий кут. Усе майно належить чоловіку або в порядку спадкування, або як дарунок. Отже – особиста приватна власність (ст. 24 Кодексу про шлюб та сім’ю України, ст. 57 Сімейного кодексу України). Довести, що щось купувалося за спільні гроші через стільки років – місія майже нездійсненна. Хоча в сім’ї і чоловік, і дружина мали хороші посади, заробляли добрі гроші – та все ж майно було оформлене одноособово на чоловіка. Клієнтка ризикувала залишитися ні з чим.

Тож довелося чесно сказати клієнтці, що ситуація нехороша. Завершив я свою консультацію приблизно таким резюме:

— Я можу підготувати для вас клопотання про те, щоб суд надав вам із чоловіком строк для примирення. А ви пробуйте за той час порозумітися з чоловіком, щоб він вам щось залишив. Є дорослі сини – може, нехай вони вмовлять батька, щоб не лишав матір без даху. І якщо ваші стосунки з свекрухою хороші, то поговоріть з нею, щоб вона впросила сина. Може, він дослухається до старенької матері і погодиться віддати вам частину майна.

Клієнтка погодилася, але висловила побажання, щоб просити суд надати якомога більший термін для примирення. Тож я приступив до клопотання і підготував його проект, вклавши в нього всю свою душу і навіть частинку лірики. Приміром, досі пам’ятаю (хоч і не дослівно, але суть та сама) ці «звороти»:

«Я готова, переступивши через власну гордість, докласти всіх необхідних зусиль для збереження нашого шлюбу. Мені досі болить те, що мій чоловік, з яким ми прожили багато років, сьогодні перетворився на позивача. Тож якщо Феміді й доведеться розв’язувати той вузол, який колись був зв’язаний Гіменеєм – я хочу бути впевнена, що я зробила все для того, аби вберегти наш шлюб».

Клієнтка прочитала клопотання, прониклась, підписала і я подав його до суду. Не знаю, чи вплинули мої ліричні потуги на рішення суду – суддя задовольнила прохання і надала чотири місяці на примирення. Далі я своєї участі, як адвокат, у справі не бачив, та й клієнтка не наполягала на подальшій правовій допомозі. Так ми і розпрощалися з клієнткою, більше я після того її не бачив.

Через кілька місяців я у суді знайомився з матеріалами іншої судової справи. Раптом секретар судді мене питає:

— Ярослав Олександрович, а чому ви не цікавитеся справою про розірвання шлюбу, по якій так палко просили надати строк на примирення? Ми тут всім кабінетом мало сльозами клавіатури не позаливали, поки читали ваше клопотання!

Так і так, кажу, моя правова допомога обмежилася лише клопотанням про надання строку на примирення. Далі сенсу брати участь, як адвокат, я не бачив. А що, питаю, шлюб таки розірвали?

— Ні, – каже. – Позивач помер за два дні до судового засідання, то суд закрив провадження.

Я осмислюю почуте і в моїй голові складається пазл: чотири місяці, які ми вибороли ліричним клопотанням, змінили ВСЕ. Клієнтка могла розлучитися бідною жінкою, а стала законною вдовою та спадкоємицею першої черги нарівні з дітьми і матір’ю чоловіка. І тут я випадково натрапив поглядом на саморобний плакат на стіні кабінету: та сама жаба, що перетискає горло чаплі, й напис: «Ніколи не здавайся!»

Якби клієнтка не прийшла до адвоката, якби адвокат не підготував клопотання, і якби суд не надав строку на примирення – шлюб був би розірваний ще за життя позивача. І тоді моя клієнтка не стала б його спадкоємицею.

Відтоді в мене залишилися спогади про цей малюнок, і зосталося одне незадане питання до клієнтки. І це добре, що воно так і залишиться незаданим.

22 червня 2026 року

Чинне законодавство України чітко закріплює право дитини, яка досягла 14 років, вільно обирати своє місце проживання. Проте аналіз судової практики свідчить, що навіть найвища судова інстанція іноді створює неоднозначні формулювання, які в майбутньому можуть викривити суть закону.

Нещодавно мою увагу привернула постанова Верховного Суду від 05.11.2025 у справі №357/14276/21. Предметом спору в цій справі, з-поміж іншого, було визначення місця проживання дітей.

Погоджуючись із загальними висновками Суду, я не можу не звернути увагу на одну деталь у пункті 65 постанови, яка виглядає юридично небезпечною.

Обґрунтовуючи позицію, Верховний Суд зазначає, що при вирішенні питання про місце проживання дитини, яка досягла 14 років, закон не передбачає можливості вирішення такого спору органом опіки та піклування або судом, оскільки в цьому випадку слід керуватися ч. 3 ст. 160 Сімейного кодексу України та ч. 2 ст. 29 Цивільного кодексу України.

Проте далі Суд робить висновок, який видається вельми дискусійним:

«Отже, в силу вищенаведених норм чинного законодавства він [14-річний підліток] може вільно обирати собі місце проживання з кимось із батьків, які мають у власності житлові приміщення».

Така конструкція викликає обґрунтовані застереження. Жодна з цитованих судом норм не містить обмежень, що підліток може обирати проживання виключно у житлі, яке належить комусь із батьків на праві власності.

Нагадаю зміст ч. 3 ст. 160 СК України: «Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою». Частина 2 ст. 29 ЦК України аналогічно констатує: «Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

Жоден закон України не пов’язує право дитини на вільний вибір місця проживання з майновим титулом її батьків.

У чому небезпека такого висновку ВС? Якщо тлумачити його буквально, виникає абсурдна ситуація. Приміром, мати чи батько дитини проживають у законно орендованій квартирі, службовому житлі або в помешканні, що належить бабусі чи дідусю. То невже 14-річна дитина позбавлена права обрати проживання з цим із батьків?

В українському праві законність проживання особи може ґрунтуватися на різних правових титулах, зокрема:

• праві власності;
• договорі найму;
• членстві в сім’ї власника;
• службовому користуванні;
• інших законних підставах.

Тому прив’язка виключно до «власності» виглядає юридично звужувальною.

Небезпека полягає саме в тому, що таке формулювання потенційно може бути сприйняте судами нижчих інстанцій і адвокатами, як обов’язкова правова позиція (ratio decidendi). А це створює ризик того, що у майбутніх судових спорах недобросовісний опонент (наприклад, один із батьків, який має у власності «квадратні метри») намагатиметься визнати намір дитини жити з іншим із батьків в орендованому житлі «неправомірним». Це прямо суперечить найкращим інтересам дитини та принципу рівності прав батьків.

Більше того, системний аналіз законодавства вказує на те, що підліток від 14 років (якщо це відповідає його інтересам і не порушує обов’язків батьків щодо виховання) цілком може обрати проживання з іншими близькими родичами (бабусею, дідусем, тіткою тощо), якщо між дорослими немає спору з цього приводу.

Зауважу, що наведена мною теза Верховного Суду не була ключовою для вирішення конкретно цього спору. Тож хочеться вірити, що вона має ознаки не обов’язкового правового висновку, а, швидше, додаткового міркування суду (obiter dictum), яке, однак, виходить за межі буквального змісту закону. Інакше існує ризик підміни законодавчого регулювання судовими конструкціями, які фактично встановлюють додаткові обмеження, не передбачені законом. Я ж переконаний, що судова практика не повинна звужувати зміст права дитини на вільний вибір місця проживання порівняно з тим обсягом, який прямо встановлений законом.

28 травня 2026 року

Цивільний кодекс України від 2003 року (набрав чинності у 2004 році), за яким ми нині живемо, прийшов на заміну Цивільному кодексу Української РСР, прийнятому в 1963 році. Тобто, між цими двома кодексами – 40 років. І для українців це були роки, упродовж яких мали місце епохальні зміни не лише приватноправового, а й світового масштабу.

Ще навчаючись в університеті, доводилося чути від викладачів про те, які нововведення плануються у новому Цивільному кодексі. В ті часи тривало доопрацювання проєкту цього кодексу, відбувалися наукові дискусії, суперечки щодо його співвідношення з Господарським кодексом, сімейним правом, міжнародним приватним правом тощо. І це була масштабна науково-практична робота, спрямована на непростий, подекуди – болісний перехід від колективно-радянських цивільних відносин до куди більш демократичного і справді правового регулювання. Тож новий кодекс був воістину цивілізаційною зміною.

2003 рік. Новий Цивільний кодекс України прийнято, і в правників є майже рік часу, щоб вивчити його. Практично одразу для багатьох адвокатів, суддів видається дивним і не зовсім збагненним слово «правочин». Досі таке слово не вживалося. Поняття, яке було б найбільш наближене до «правочину» – це «угода». Ну, але судова практика помалу формується, відбуваються освітні заходи, виходять перші коментарі Цивільного кодексу і всі розуміють, що правочин – це не лише угода, це дещо ширше поняття. Це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Судова практика тривалий час виходила з того, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) господарських товариств також є правочинами. Тому в судах розглядалися справи, у яких рішення загальних зборів оскаржувалися за правилами, встановленими для оскарження і недійсності правочинів.

Але минуло дванадцять (!) років з моменту набрання чинності Цивільним кодексом України, як Пленум Вищого господарського суду України у постанові від 25.02.2016 №4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» у п. 2.12 роз’яснив, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 ЦК України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення Цивільного кодексу, які визначають підстави недійсності правочину.

Повторюся: дванадцять років знадобилося, щоб розібратися з відносно нескладним питанням: рішення вищого органу юридичної особи – це правочин, чи ні?

А скільки років нам знадобиться, щоб розібратися з доброзвичайністю?

З новим тлумаченням договорів?

З новими підходами до права власності?

Я не проти чогось нового. Я розумію, що розвиток інтернету, електронної індустрії, штучного інтелекту вимагають нового регулювання. Наближення до ЄС також вимагає вдосконалення існуючого законодавства. Але я не вірю в те, що це вдосконалення вимагає практично повної зміни того акту, який ми зараз маємо і по якому живемо. Як нещодавно висловився чудовий адвокат-цивіліст Роман Посікіра, «Діючий Цивільний кодекс – один з небагатьох інститутів, які реально працюють в Україні».

То чи є сенс його повністю переписувати без гострої на те необхідності? Справді, для людей і для бізнесу новий кодекс – це не теоретична дискусія цивілістів. Це роки правової невизначеності, нові ризики для власності, договорів, корпоративного контролю та інвестицій. Я ще не зустрічав підприємців чи інвесторів, які б любили сліпі експерименти з фундаментальними правилами гри.

А ще я не вірю, що нинішній турборежимний склад Верховної Ради, під час війни, корупційних скандалів і потрясінь здатен згенерувати якісний нормативний акт такого масштабного рівня, як основа цивільного законодавства України. Негативні наслідки такого кроку вимірюватимуться не місяцями політичного циклу, а десятиліттями життя країни.

14 травня 2026 року