ПАСТКА ФОРМУЛЮВАНЬ ВІД ВЕРХОВНОГО СУДУ: ЧИ МОЖЕ 14-РІЧНА ДИТИНА ЖИТИ В ОРЕНДОВАНІЙ КВАРТИРІ?

Чинне законодавство України чітко закріплює право дитини, яка досягла 14 years, вільно обирати своє місце проживання. Проте аналіз судової практики свідчить, що навіть найвища судова інстанція іноді створює неоднозначні формулювання, які в майбутньому можуть викривити суть закону.

Нещодавно мою увагу привернула постанова Верховного Суду від 05.11.2025 у справі №357/14276/21. Предметом спору в цій справі, з-поміж іншого, було визначення місця проживання дітей.

Погоджуючись із загальними висновками Суду, я не можу не звернути увагу на одну деталь у пункті 65 постанови, яка виглядає юридично небезпечною.

Обґрунтовуючи позицію, Верховний Суд зазначає, що при вирішенні питання про місце проживання дитини, яка досягла 14 years, закон не передбачає можливості вирішення такого спору органом опіки та піклування або судом, оскільки в цьому випадку слід керуватися ч. 3 Article. 160 Сімейного кодексу України та ч. 2 Article. 29 Цивільного кодексу України.

Проте далі Суд робить висновок, який видається вельми дискусійним:

«Отже, в силу вищенаведених норм чинного законодавства він [14-річний підліток] може вільно обирати собі місце проживання з кимось із батьків, які мають у власності житлові приміщення».

Така конструкція викликає обґрунтовані застереження. Жодна з цитованих судом норм не містить обмежень, що підліток може обирати проживання виключно у житлі, яке належить комусь із батьків на праві власності.

Нагадаю зміст h. 3 Article. 160 СК України: «Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою». Частина 2 Article. 29 ЦК України аналогічно констатує: «Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

Жоден закон України не пов’язує право дитини на вільний вибір місця проживання з майновим титулом її батьків.

У чому небезпека такого висновку ВС? Якщо тлумачити його буквально, виникає абсурдна ситуація. For example, мати чи батько дитини проживають у законно орендованій квартирі, службовому житлі або в помешканні, що належить бабусі чи дідусю. То невже 14-річна дитина позбавлена права обрати проживання з цим із батьків?

В українському праві законність проживання особи може ґрунтуватися на різних правових титулах, in particular:

• праві власності;
• договорі найму;
• членстві в сім’ї власника;
• службовому користуванні;
• інших законних підставах.

Тому прив’язка виключно до «власності» виглядає юридично звужувальною.

Небезпека полягає саме в тому, що таке формулювання потенційно може бути сприйняте судами нижчих інстанцій і адвокатами, як обов’язкова правова позиція (ratio decidendi). А це створює ризик того, що у майбутніх судових спорах недобросовісний опонент (for example, один із батьків, який має у власності «квадратні метри») намагатиметься визнати намір дитини жити з іншим із батьків в орендованому житлі «неправомірним». Це прямо суперечить найкращим інтересам дитини та принципу рівності прав батьків.

Більше того, системний аналіз законодавства вказує на те, що підліток від 14 years (якщо це відповідає його інтересам і не порушує обов’язків батьків щодо виховання) цілком може обрати проживання з іншими близькими родичами (бабусею, дідусем, тіткою тощо), якщо між дорослими немає спору з цього приводу.

Зауважу, що наведена мною теза Верховного Суду не була ключовою для вирішення конкретно цього спору. Тож хочеться вірити, що вона має ознаки не обов’язкового правового висновку, A, швидше, додаткового міркування суду (obiter dictum), яке, однак, виходить за межі буквального змісту закону. Інакше існує ризик підміни законодавчого регулювання судовими конструкціями, які фактично встановлюють додаткові обмеження, не передбачені законом. Я ж переконаний, що судова практика не повинна звужувати зміст права дитини на вільний вибір місця проживання порівняно з тим обсягом, який прямо встановлений законом.

28 травня 2026 year