news

Цивільний кодекс України від 2003 year (набрав чинності у 2004 year), за яким ми нині живемо, прийшов на заміну Цивільному кодексу Української РСР, прийнятому в 1963 year. Тобто, між цими двома кодексами – 40 years. І для українців це були роки, упродовж яких мали місце епохальні зміни не лише приватноправового, а й світового масштабу.

Ще навчаючись в університеті, доводилося чути від викладачів про те, які нововведення плануються у новому Цивільному кодексі. В ті часи тривало доопрацювання проєкту цього кодексу, відбувалися наукові дискусії, суперечки щодо його співвідношення з Господарським кодексом, сімейним правом, міжнародним приватним правом тощо. І це була масштабна науково-практична робота, спрямована на непростий, подекуди – болісний перехід від колективно-радянських цивільних відносин до куди більш демократичного і справді правового регулювання. Тож новий кодекс був воістину цивілізаційною зміною.

2003 year. Новий Цивільний кодекс України прийнято, і в правників є майже рік часу, щоб вивчити його. Практично одразу для багатьох адвокатів, суддів видається дивним і не зовсім збагненним слово «правочин». Досі таке слово не вживалося. Поняття, яке було б найбільш наближене до «правочину» – це «угода». Well, але судова практика помалу формується, відбуваються освітні заходи, виходять перші коментарі Цивільного кодексу і всі розуміють, що правочин – це не лише угода, це дещо ширше поняття. Це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Судова практика тривалий час виходила з того, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) господарських товариств також є правочинами. Тому в судах розглядалися справи, у яких рішення загальних зборів оскаржувалися за правилами, встановленими для оскарження і недійсності правочинів.

Але минуло дванадцять (!) років з моменту набрання чинності Цивільним кодексом України, як Пленум Вищого господарського суду України у постанові від 25.02.2016 №4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» у п. 2.12 роз’яснив, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 ЦК України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення Цивільного кодексу, які визначають підстави недійсності правочину.

Повторюся: дванадцять років знадобилося, щоб розібратися з відносно нескладним питанням: рішення вищого органу юридичної особи – це правочин, чи ні?

А скільки років нам знадобиться, щоб розібратися з доброзвичайністю?

З новим тлумаченням договорів?

З новими підходами до права власності?

Я не проти чогось нового. Я розумію, що розвиток інтернету, електронної індустрії, штучного інтелекту вимагають нового регулювання. Наближення до ЄС також вимагає вдосконалення існуючого законодавства. Але я не вірю в те, що це вдосконалення вимагає практично повної зміни того акту, який ми зараз маємо і по якому живемо. Як нещодавно висловився чудовий адвокат-цивіліст Роман Посікіра, «Діючий Цивільний кодекс – один з небагатьох інститутів, які реально працюють в Україні».

То чи є сенс його повністю переписувати без гострої на те необхідності? Справді, для людей і для бізнесу новий кодекс – це не теоретична дискусія цивілістів. Це роки правової невизначеності, нові ризики для власності, agreements, корпоративного контролю та інвестицій. Я ще не зустрічав підприємців чи інвесторів, які б любили сліпі експерименти з фундаментальними правилами гри.

А ще я не вірю, що нинішній турборежимний склад Верховної Ради, під час війни, корупційних скандалів і потрясінь здатен згенерувати якісний нормативний акт такого масштабного рівня, як основа цивільного законодавства України. Негативні наслідки такого кроку вимірюватимуться не місяцями політичного циклу, а десятиліттями життя країни.

14 травня 2026 year

Заявник касаційної скарги стверджував про те, що нижчестоящий суд незаконно відмовив у допиті експерта. На цей аргумент Верховний Суд відповів, що експерта НЕ ДОПИТУЮТЬ. Експерт лише надає УСНІ ПОЯСНЕННЯ. Тобто, допит і усні пояснення – це різні процесуальні дії. Ось пряма цитата з рішення Верховного Суду:

Аргумент касаційної скарги про те, що неправильно відмовлено у допиті у судовому засіданні судових експертів, якими було проведено повторну посмертну судову психіатричну експертизу, касаційний суд відхиляє, оскільки ЦПК передбачено надання усних пояснень експертом (частина п`ята стаття 109 Central Committee of Ukraine) щодо його висновку, а не допит експерта.

У зв’язку з цим у мене аж три питання.

Перше. В реальному житті стаття 109 Central Committee of Ukraine складається лише з однієї частини (а не з п’яти чи більше), і врегламентовує наслідки ухилення особи від участі в експертизі, а не порядок отримання пояснень у експерта:

Стаття 109. Наслідки ухилення від участі в експертизі.

1. У разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Де Верховний Суд побачив там частину 5 і в ній щось про усні пояснення експерта? Відзначу, щоб виключити технічну помилку в номері статті, я подивився ще й сусідні норми ЦПК. Але і в них теж немає частини 5 з тим змістом, про який пише Верховний Суд. Та що там казати – я передивився попередні редакції ЦПК України і Української РСР в надії знайти ту 109-ту статтю, яку згадав Верховний Суд.

Не знайшов.

Зате я знайшов частину 3 articles 239 чинного ЦПК України, яка врегламентовує дослідження висновку експерта, і яка породила у мене друге питання: як тоді розуміти її положення про те, що учасники справи таки ДОПИТУЮТЬ експерта?

3. Суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання учасників справи, а також ставити питання експерту після закінчення його ДОПИТУ учасниками справи.

Або частину судового рішення писав ШІ, або я чогось не розумію…

Справедливості ради відзначу, що згаданий мною висновок Верховного Суду не є ключовим у даній справі. Але він все одно є. Тенденція, коли згенеровані штучним інтелектом фантомні норми з’являються в рішеннях судів, насторожує. Бо якщо помилку місцевого чи апеляційного суду може виправити вищестояща інстанція – то хто виправить Верховну помилку? І це третє питання, найголовніше.

ОНОВЛЕНО. Probably, замість ч. 5 Article. 109 Central Committee of Ukraine, Суд мав на увазі h. 5 Article. 102 Central Committee of Ukraine. Це не зовсім той випадок, коли на клавіатурі помилково натиснув сусідню цифру, але як описка цілком приймається. Та все ж ігнорування Судом ч. 3 Article. 239 ЦПК більш, ніж очевидне.

11 травня 2026 year

ЮРИСТ ONLINE поділився наступною судовою практикою:

Лінк на постанову Верховного Суду тут.

Цей підхід Верховного Суду вже не новий. Але завдяки цій практиці адвокати, котрим в силу як законних, так і всяких причин обмежено доступ до генерування ордерів, можуть і далі практикувати. Зауважу, what обмежити доступ адвокату могли і за несплату членських внесків.

By the way, минуло вже понад два роки, як Конституційний суд України все ще перевіряє на конституційність законодавчий припис щодо обов’язкового членства адвокатів у Національній асоціації адвокатів України.

05 травня 2026 year

Прочитав статтю адвоката Семена Ханіна “КОЛИ «ЗАКОННО» ВЖЕ НЕ ОЗНАЧАЄ БЕЗПЕЧНО: ЯК ПОДАТКОВЕ ПРАВО ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ІНСТРУМЕНТ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ”.

Правильно написано. In short – то в сфері оподаткування вимальовується тенденція, коли формально законні способи оптимізації податків можуть в подальшому стати причиною істотних проблем чи санкцій.

It's a pity, правила податкової гри стають все менш чіткими. І коли мені доводиться аналізувати якусь юридично-фінансову схему – розумію, що як адвокат, я можу забезпечити її законність, але не можу гарантувати клієнту безпеку і відсутність проблем в майбутньому. Адже передбачити заяви гетьманцевих непросто (хоча в таких випадках завжди варто розраховувати на найгірше). Так само неможливо спрогнозувати кардинальні розвороти судової практики.

Певно, доведеться взяти на озброєння підхід одного чоловіка, який прийшов у великий бізнес на посаду глави служби безпеки. І з його появою в “безпечників” з’явилося правило: погоджувати будь-що (контрагента, договір, рішення etc) лише “з застереженнями”. Питаю: а в чому суть ваших застережень? Мнеться, сопе, а потім каже: “Працюйте з цим контрагентом дуже обережно”.

Так і треба буде: погодити алгоритм роботи, а потім поставити резолюцію: “Будьмо уважні!”

15 квітня 2026 year

Колись мені на очі потрапило рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Джонстон та інші проти Ірландії». Воно стосується тлумачення статті 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка передбачає право на шлюб і на створення сім’ї. Саме в цьому рішенні ЄСПЛ дав відповідь на питання про те, чи охоплює стаття 12 Конвенції ще й право на припинення шлюбу. ЄСПЛ детально проаналізував підготовчі матеріали до Конвенції і встановив, що під час розробки тексту статті 12 автори свідомо оминули питання розірвання шлюбу, щоб не створювати перешкод для ратифікації Конвенції державами, де розлучення на той час було заборонено (in particular, Ірландією).

Тож ЄСПЛ дійшов висновку, що право на шлюб не може тлумачитися як таке, що включає право на його припинення, оскільки фраза «право на шлюб та створення сім’ї» стосується лише формування союзу, а не його розірвання. Тобто, хочеш свободи від шлюбних пут – шукай інші статті Конвенції (там, for example, є про право на свободу, на особисту недоторканість, на заборону катування і нелюдського поводження), але не посилайся на 12-ту статтю 🙂

А згадав я це рішення в контексті ситуації, яка нещодавно сколихнула юридичні пабліки. Історія в своїй суті елементарна: розірвання шлюбу в судовому порядку. Місцевий суд позов дружини задовольнив, шлюб розірвав, і дарував свободу кожному з екс-подружжя (справа №444/4951/24).

Але Львівський апеляційний суд виступив справжнім захисником традиційних сімейних цінностей і шлюбних стосунків, and скасував це рішення, відмовивши в позові про розірвання шлюбу. Ось фрагмент мотивації постанови:

…Колегія суддів дійшла висновку, що непорозумінням між подружжям виникли у зв’язку з тривалим перебуванням відповідача за кордоном, що стало браком уваги для позивачки. … Емоційні пояснення позивачки в судовому засіданні свідчать про те, що вона не втратила почуття любові до відповідача, однак має образи на чоловіка. Колегія суддів вважає, що подання заяви про розірвання шлюбу є емоційним сплеском позивачки у відповідь на сварку яка виникла між сторонами у листопаді 2024 year.

Телепатійній проникливості і емпатійній мудрості суддів, які змогли втрапити в голову позивачки і побачити глибинну сутність шлюбного конфлікту, позаздрив би будь-який сімейний психолог.

Я шукав у тексті постанови апеляційного суду щось на кшталт «На переконання колегії суддів, Феміда не завжди може розірвати те, що колись схвалив Гіменей» – але не знайшов. Як і не знайшов посилання на справу «Джонстон та інші проти Ірландії» (а воно було б дуже доречним в контексті справи!). Натомість постанова апеляційного суду, немов безкрайні чорноземи України, щедро засіяна статтями Сімейного кодексу, Конституції, і навіть Загальної декларації прав людини. Напевно, щоб юридично підсилити шлюбозахисний ефект постанови.

Але позивачка не оцінила такої милості зі сторони апеляційного суду і невдячно оскаржила постанову в касаційному порядку. До Верховного Суду такі справи майже не потрапляють, тож мені важко уявити, який ефект мала поява цієї справи на верховному рівні. До того ж з огляду на існуючі так звані «касаційні фільтри» буває дуже непросто переконати Верховний Суд відкрити касаційне провадження і переглянути судові рішення. Та все ж Верховний Суд провадження відкрив і досить оперативно поставив на місце і апеляційний суд, і Гіменея разом узятих: постанову апеляційного суду скасував, залишив в силі рішення місцевого суду про розірвання шлюбу, зробивши прості і правильні висновки:

Примушування до … збереження (шлюбних відносин) … є порушенням права дружини … на свободу та особисту недоторканість….
…Позивач категорично не бажає зберігати шлюб з відповідачем, про що зазначає і в касаційній скарзі.
… Висновок же апеляційного суду про те, що подання цього позову є емоційним сплеском позивача, яка не втратила почуття любові до свого чоловіка, абсолютно необґрунтований. Надання оцінки почуттям та емоційному стану одного з подружжя при розгляді справи про розірвання шлюбу не належить до повноважень суду. Відмова суду апеляційної інстанції у розірванні шлюбу є примушуванням ОСОБА_1 до шлюбу проти її волі, що є недопустимим.

При цьому Верховний Суд геть не зважив на насиченість постанови апеляційного суду статтями Сімейного кодексу України і не тільки. Щоб не було, як казали латиняни, summum ius, summa iniuria…

Але в усій цій історії залишається відкритим питання: навіщо? Бо ж апеляційний суд у своїй постанові відповіді на це питання не дав.

14 квітня 2026 year

I remember, a few months ago in. A regional forum was held in Lutsk “Justice, who sees the child”. Judges of the Supreme Court spoke at the forum, many other judges listened to them. Here there is a short summary of the forum, with links to presentations.

Reading the materials of the forum, visible, what “red thread” and the main thesis of the forum was the emphasis on ensuring the best interests of the child. And today I read this article: “The average amount of alimony, awarded by the court in 2025 year, composed 2,5 thousand. UAH”.

So one gets the impression, what if justice sees the child – then, it's a pity, often only “in half an eye”.

11 March 2026 year

Тішуся, що нещодавно за моєї адвокатської підтримки успішно завершилася кількарічна епопея ряду ідентичних судових справ із органами податкової служби. Успіх трішки змазаний тим, що стосовно проблемного питання не вдалося отримати остаточний правовий висновок Верховного Суду (були лише ухвали про відмови у відкритті касаційних проваджень за касаційними скаргами ДПС). Та все ж є сподівання на те, що платникам податків стане трохи простіше.

Коротко суть проблеми.

Комісіонер брав у комітента за договором комісії товари (продукти харчування), реалізовував їх на експорт, після чого проводив з комітентом розрахунки за товари. На міжнародні перевезення товарів комісіонер ніс витрати, залучаючи перевізників. Такі витрати комітент в подальшому відшкодовував комісіонеру – це було передбачено і договором, і випливає зі ст. 1024 ЦК України. Причому відшкодовував комітент комісіонеру витрати «один до одного», що як би логічно: скільки комісіонер потратив на перевізника – стільки комітент і відшкодував комісіонеру.

Але податківці вважали, що насправді комісіонер «опосередковано» надавав комітенту послуги по перевезенню, тож зобов’язаний був нараховувати на ці послуги 20% ПДВ. Хоча, по-перше, жодних таких послуг комісіонер комітенту не надавав, бо навіть вантажного транспорту свого не мав, не кажучи вже про ліцензію на міжнародні перевезення; а по-друге, послуги з міжнародного перевезення оподатковуються ПДВ за ставкою 0%.

Було кілька ідентичних судових справ, і всі завершилися успішно для підприємства. True, одну з них Верховний Суд свого часу таки завернув на новий розгляд – але і під час нового розгляду підприємство довело свою правоту: відшкодування комітентом комісіонеру витрат на транспортування продукції – це не надання послуг. Витрати – це витрати, а послуги – це послуги. Ключове – це оформляти такі витрати саме як відшкодування витрат:

1) затверджений комітентом звіт комісіонера із переліком документально підтверджених витрат, обґрунтуванням їх необхідності та проханням схвалити і відшкодувати їх;

2) акт про відшкодування комісіонеру понесених витрат;

3) платіжна інструкція з відповідним призначенням платежу – «відшкодування транспортних витрат».

Коли я починав ці справи, то судової практики було геть небагато. Причому досвідчені бухгалтери співчутливо дивилися на мої аргументи. У фейсбучних бухгалтерсько-аудиторських групах, куди я звертався із проблемою, моєму допису ставили сумні смайлики. А після успішного завершення першої справи штучний інтелект мені сказав щось на кшталт «Ти правий, ось судова практика, яка підтверджує твої доводи» – і дав мені посилання на рішення суду першої інстанції у моїй же справі, чим неабияк мене здивував і водночас потішив.

Якщо когось цікавлять номери справ – 140/33468/23; 140/4613/24; 140/6105/24.

Хоча перевірок було не три, а чотири – але одне ППР скасувала самостійно ДПС України. Чим здивувала і потішила мене ще більше, ніж штучний інтелект.

05 March 2026 year

Прочитав статтю “GPT-5 здобув перемогу над суддями-людьми у юридичному протистоянні”.

І цікаво, і небезпечно.

Судова система в більшості держав – це одна з найконсервативніших гілок влади. Але рано чи пізно більшість розвинених країн зіштовхнеться з викликом – наскільки глибоко можна допускати ШІ до інтеграції з судочинством? Нині ШІ вже сприймається прогресивними суддями, як хороший допоміжний інструмент (перевірка правових позицій, пошук релевантної судової практики, наукових підходів, підготовка тез процесуальних документів, навіть первинний аналіз доказів і т.п.). Але інша справа – це наділити ШІ функціоналом приймати рішення. До цього судова влада ще не готова, і причини цього є різні – як глобальні, так і особисті.

У статті підкреслюється, що ШІ демонструє схильність до жорсткого формалізму. For example, судова практика Верховного Суду не схвалює так званий “надмірний формалізм”, але інколи важко провести межу між надмірним формалізмом і необхідним дотриманням процесуальних норм. Нерідко нехтування суддями процесуальними нормами спричиняє те, що в подальшому сторони чи представники просто перестають виконувати ці норми. А навіщо їх виконувати, якщо суд і так задовольнить клопотання/долучить докази/відкладе судове засідання?

ШІ хоч і мовна модель, але сприймає норми законів і кодексів, як математичне правило, котре не можне порушувати. Відповідно, алгоритми ШІ “заточені” на дотримання алгоритмів-процедур, звідси й жорсткий формалізм. Але і “людський” Верховний Суд демонструє приклади, коли в питаннях формалізму міг би дати фору навіть найбільш формалізованому ШІ. For example, щодо обрання належного способу захисту позивачем своїх прав. So, мене нерідко бентежать категоричні висновки Верховного Суду про те, що у такій-то справі позивачем неправильно обрано спосіб захисту права – for example, визнання недійсним правочину. Тож через кілька років судових процесів Верховний Суд каже, що позивач ніби й правий, але визнання договору недійсним є неефективним способом захисту прав позивача. А тому в позові слід відмовити.

Нерідко це викликає подив і скепсис. Адже десятиліттями визнання недійсними договорів в аналогічних справах ефективно відновлювало права позивачів. То чому Верховний Суд категорично вирішує, що саме в цій справі такий самий спосіб захисту – неналежний і неефективний? Навіть у математиці (з її ультраточним “надмірним формалізмом”) цілком можливо вирішувати різними шляхами математичні рівняння чи доводити теореми. То чому в питаннях права належним і ефективним способом захисту може бути лише математично точно вивірена словесна конструкція прохальної частини позову – і ніяк інакше?

Формулювання “неналежно обраний спосіб захисту права” з’явилося спочатку в господарському судочинстві. І складається таке враження (хотілося б вірити, що воно хибне), що це проявлялося передусім у справах, де позивач був дійсно правий, але суд, керуючись не законом, а іншими факторами, шукав спосіб відмовити у позові. А в подальшому ця конструкція увійшла в інші форми судочинства.

Ago, повертаючись до ШІ та формалізму – просто цікаво, як би такі ситуації “розрулював” ШІ?

А ще цікаво, кого б обрали підсудні: ШІ, чи присяжних?

16 лютого 2026 year

A private contractor once said: "For me, all people are divided into two categories: collectors and debtors". Not wonderful, that a significant part of disputes and court cases is related to that, that someone owes someone something, and there is a creditor, and there is a debtor.

As long as I remember my legal path - to debtors, who contacted qualified lawyers in a timely manner, it was always easier to avoid foreclosures in favor of creditor opponents. The property of debtors was encumbered by friendly creditors, was transferred to the authorized capital, or it was alienated in favor of relatives – and in the end the debtor had no assets left, which would enable the creditor to get what he wanted, at least partially. Often, the court's decision on the satisfaction of the claim and the collection of funds in favor of the plaintiff remained only a few sheets of paper with a seal.

But in 2018 the concept of "fraudulent transaction" appeared. In short, then the fraudulent transaction is a contract, which is committed by the debtor with the purpose of evading obligations to the creditor. For example, if the debtor, to avoid foreclosure on the apartment, gave or sold it to his mother - this contract has signs of fraud, i.e. such, which is committed with the purpose of causing damage to the creditor.

In national legislation, the concept of "fraudulent act" is contained only in the Bankruptcy Code, accepted by 2018 year, and even there it is mentioned very superficially. To 2018 year, I did not find any court decision, which would contain a reference to a fraudulent transaction. Although occasionally there have been cases in judicial practice, when the courts qualified, as fictitious, negotiate, entered into in order to avoid the fulfillment of a monetary obligation. But starting with 2019 year, The Supreme Court managed to actually change the legislation, without changing it in essence. Judicial practice introduced the concept of fraudulent transaction in civil law (contract), as a kind of fictitious deeds.

That's good, is it bad, that the Supreme Court undertakes to clarify the law in this way - points of view may differ. But in the context of such general principles of civil legislation, as justice, good faith and reasonableness, this approach of the Court appears to be, which is aimed at real protection and protection of civil rights.

Recently, a colleague and I conducted a number of interrelated court cases, which arose in connection with that, that from the company's account (our client) funds were regularly withdrawn to FOPs. Several million hryvnias were thus withdrawn. The criminal part of this case is still being leisurely investigated by the police, no Supreme Court will help here. But I suggested to the client not to limit himself to criminal proceedings, and to state requirements to FOPs, who received money - but did not deliver any goods or services. Therefore, at first the client filed lawsuits for the recovery of the funds they unjustly received from the enterprise from the FOPs. It was not easy, but managed to convince the court of the validity of the stated demands. But while the trials were going on, the debtors entered into contracts, with which they transferred their real estate to relatives (it's a pity, the court refused to enforce the claim and impose a seizure or prohibition of alienation of the property). Therefore, the second step was to file lawsuits to invalidate fraudulent contracts. And then there was also the final nail of the chord - a foreclosure lawsuit 3% annual and inflationary losses.

And one fine day, funds started arriving in the client's account. Eventually the debts were paid. Including reimbursement of court costs, which the client incurred for legal aid, for paying court fees and conducting examinations:

And this is a vivid example, which demonstrates, that fraud, elevated by the Supreme Court to the rank of a rule of law, still works, protecting the interests of creditors.

True, sometimes i wonder: and whether the creditor would really receive real satisfaction, if you make a deal with me, as with a lawyer, the debtor would conclude first? 🙂

30 December 2025 year

I recently read this link this article with a loud name "International law can be applied in Ukraine: permissible alcohol content for drivers 0,5 it's good - they proved it in court and got a decision". The article describes the situation, when according to the results of the examination of the driver in a medical institution it was established, that the alcohol content in the body was 0,25 smartly. Since the clause 7 of section II of Instructions No. 1452/735 dated 09.11.2015 the permissible content of alcohol in the driver's body is 0,2 smartly, and the "dose" found in the driver was higher - the court of first instance found the driver guilty (case #751/8189/24).

However, the Chernihiv Court of Appeal canceled decision of the local court and closed the case. There is such motivation in the decision of the appellate instance:

Article 8 point 5 of the Vienna Convention on road traffic from 08.11.1968, which was ratified by the Ukrainian USSR 25.04.1974, defined, that special provisions should be made in national legislation, which relate to driving under the influence of alcohol, as well as the legally permissible level of alcohol in the blood, and in appropriate cases – in the air, that is exhaled, exceeding which is incompatible with driving a vehicle. In all cases, the maximum level of alcohol in the blood in accordance with national legislation should not be exceeded 0,50 grams of pure alcohol per liter of blood or 0,25 mg. per liter of air, that is exhaled.

So, the minimum limit of alcohol content for determining the state of alcohol intoxication, according to the norms of international law should constitute 0,25 mg. per liter of air, that is exhaled, and, in the calculation of units of measurement of alcohol in blood and air, that is exhaled, is 0,5 smartly.

…

Therefore, taking into account the permissible error during the operation of the technical device, alcohol content in the air, that was exhaled by the driver PERSON_1 , did not exceed the maximum permissible norm, stipulated by the norms of international law.

But the court's conclusion is not entirely based on that, what is written in the Convention (Viennese, and not Vienna, by the way). Paragraph 6 (and no 5) articles 8 of this Convention reads as follows:

"In the national legislation need to predict special provisions, relating to driving under the influence of alcohol, as well as the legally permissible level of alcohol content in the blood, and in appropriate cases - in the air, that is exhaled, exceeding which is incompatible with driving a vehicle. In any case, the maximum level of alcohol content in the blood according to national legislation should not exceed 0,50 g of pure alcohol per liter of blood or 0,25 mg per liter of air, that is exhaled."

Therefore, the provision of the Convention mentioned by the court does not allow driving a car with the content of alcohol in the blood 0,5 smartly, and provides, that the member states of the Convention independently establish the permissible level of alcohol content, at the same time, it cannot be more, than 0,5 per milliliter in the blood. The Convention does not prohibit national authorities from setting lower alcohol levels, which is happening in Ukraine, where the minimum level of alcohol in the blood is established 0,2 smartly.

Why did the Chernihiv Court of Appeal allow such a sovonaglobusing with the Convention - a rhetorical question. As for me, in that case, the probable error of the device could be used to protect the driver (0.06), and not allow the essence of the Convention to be distorted. The justice of the council should be noted, that the majority of judges interpret the norms of the Convention quite correctly - for example, its absolutely correct interpretation was applied recently by the Khmelnytskyi Court of Appeal in another case.

Ago, if someone believes this phrase from the title of the article I mentioned: "...permissible alcohol content for drivers 0,5 smart..." - take your time. Advertising is one thing, but the realities are different.

25 September 2025 year