НЕУНОРМОВАНА НОРМА ФРАУДАТОРНОСТІ

Колись один приватний виконавець сказав: «Для мене всі люди поділяються на дві категорії: стягувачі та боржники». Не дивно, що значна частина спорів та судових справ пов’язана саме з тим, що хтось комусь щось винен, і є кредитор, і є боржник.

Скільки я пам’ятаю свій юридичний шлях – боржникам, які вчасно зверталися до кваліфікованих адвокатів, завжди було легше уникати стягнень на користь опонентів-кредиторів. Майно боржників обтяжувалося дружніми кредиторами, передавалося до статутних капіталів, або ж відчужувалося на користь родичів – і врешті у боржника не залишалося жодних активів, які б дали змогу кредитору бодай частково отримати бажане. Нерідко рішення суду про задоволення позову і стягнення коштів на користь позивача залишалося лише кількома аркушами паперу з печаткою.

Але в 2018 році з’явилося поняття «фраудаторний правочин». Якщо коротко, то фраудаторний правочин – це договір, який вчинений боржником з метою ухилення від виконання зобов’язань перед кредитором. Приміром, якщо боржник, щоб уникнути звернення стягнення на квартиру, подарував чи продав її своїй матері – цей договір має ознаки фраудаторного, тобто такого, який вчинений з метою завдати шкоду кредитору.

У національному законодавстві поняття «фраудаторного правочину» міститься лише у Кодексі з питань банкрутства, прийнятого у 2018 році, та й там воно згадується дуже поверхнево. До 2018 року я не знайшов жодного судового рішення, яке б містило згадку про фраудаторний правочин. Хоча зрідка у судовій практиці траплялися випадки, коли суди кваліфікували, як фіктивні, договори, укладені з метою уникнути виконання грошового зобов’язання. Але починаючи з 2019 року, Верховний Суд ухитрився фактично внести зміни в законодавство, не міняючи його по суті. Судова практика запровадила в цивільному праві поняття фраудаторного правочину (договору), як різновиду фіктивних правочинів.

Добре це, чи погано, що Верховний Суд береться таким чином уточнювати закон – точки зору можуть бути різними. Але в контексті таких загальних засад цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність, цей підхід Суду видається таким, що спрямованим на реальну охорону і захист цивільних прав.

Нещодавно ми з колегою провели ряд взаємопов’язаних судових справ, які виникли у зв’язку з тим, що з рахунку підприємства (наш клієнт) регулярно виводилися кошти на ФОПів. Так було виведено кілька мільйонів гривень. Кримінальна частина цієї справи і досі неквапливо розслідується поліцією, тут ніякий Верховний Суд не допоможе. Але я запропонував клієнту не обмежуватися кримінальним провадженням, а заявити вимоги до ФОПів, котрі отримали гроші – але жодного товару чи послуг не поставили. Тому спершу клієнт подав позови про стягнення з ФОПів безпідставно отриманих ними коштів від підприємства. Було непросто, але вдалося переконати суд у підставності заявлених вимог. Та поки тривали суди – боржники уклали договори, якими переоформили свою нерухомість на родичів (на жаль, суд відмовився забезпечити позов і накласти арешт чи заборону відчуження на майно). Тому другим кроком було пред’явлення позовів про визнання недійсними фраудаторних договорів. А потім був ще й фінальний акордний цвях – позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

І одного чудового дня на рахунок клієнта почали приходити кошти. Врешті борги були сплачені. В тому числі з відшкодуванням судових витрат, які клієнт поніс на правову допомогу, на сплату судових зборів та за проведення експертиз:

І це той яскравий приклад, який демонструє, що фраудаторність, возведена Верховним Судом у ранг норми права, таки працює, захищаючи інтереси кредиторів.

Щоправда, інколи я задаюся питанням: а чи справді отримав би реальну сатисфакцію кредитор, якби угоду зі мною, як з адвокатом, першим уклав би боржник? 🙂

30 грудня 2025 року