Блог

А хто пробував не те що жити за правилами, а бодай їздити за ними? Не перевищувати швидкість, завчасно вмикати поворотники, зупинятися на блимаючий жовтий замість того, щоб тиснути на газ із розрахунку «проскочу»?

Знаєте, що трапляється, коли людина їде автомобілем трасою і, в’їжджаючи до села, зменшує швидкість до дозволених 50 км/год? За лічені секунди така людина перетворюєтеся на головну перешкоду для Всесвіту. Її обганяють легкові автівки, маршрутки, рейсові автобуси та невтомні фури. Якщо габаритна вантажівка не має змоги одразу обігнати – вона нависає фарами за два метри від твого бампера, ревучи перевантаженим дизелем, поки не знайде вікно для обгону. Інколи летять у спину нетерплячі сигнали, а при обгоні водії заглядають тобі вікно з єдиним питанням у погляді: за кермом хтось немічний чи випив зайвого? Бо ж дорога ідеально рівна, асфальт сухий, усі нормальні люди давно йдуть «під соточку», тож чого ти повзеш? Що вони в цей час про тебе думають чи які слова говорять – уявити не складно.

Виникає абсурдний парадокс: водій, який неухильно дотримується ПДР, раптово почувається злочинцем-рецидивістом. Він винен перед потоком, бо створює затор із нервів; він винен перед системою, яка мовчки вимагає бути «як усі» і не викаблучуватися. У мегаполісах цей тиск стає екстремальним – приміром, на окремих київських проспектах неспішна їзда за правилами може провокувати аварійні ситуації просто тому, що ламає динаміку загального потоку.

От тільки дивно, що абсолютна більшість тих, хто звик їздити «з вітерцем», перетинаючи кордон з Євросоюзом, їде в тій же Польщі майже за правилами. Бо «контрола прендкошьчі» працює реально і ефективно, там навіть Waze не завжди врятує. Виходить, що майже всі кєровци можуть їхати так, як велять правила. І це не про особливості національного характеру, а про звичайну реакцію на стимули: правила діють там, де за їх порушення є невідворотна ціна. Український водій за кермом у Польщі не стає іншою людиною.

До чого це я веду? Та от, будучи водієм, я знаю, як почувають себе ті кермувальники, які намагаються їздити за правилами. Але мені стало цікаво: а як почувають себе прокурори, поліціянти, судді, держслужбовці, котрі теж прагнуть жити за законом? Якщо дорожній трафік – це модель держави, де чесний водій стає вигнанцем потоку… то невже виходить, що чесний державний службовець у вертикалі влади приречений на роль білої ворони серед системи, яка винагороджує гнучкість хребта?

І тут виникає питання набагато страшніше, ніж про швидкість на трасі. Що відбувається з державою, коли дотримання закону стає відхиленням від норми? Коли законослухняна людина почувається так, ніби саме вона робить щось не так? Коли той, хто порушує правило, – «свій», а той, хто його дотримується – «наївний» і «не вміє жити»?

Верховенство права починається не з красивих слів у Конституції. Воно починається з дуже простої речі: людина повинна мати можливість дотримуватися правила і не почуватися через це дурнем. А якщо для того, щоб жити за законом, треба щодня почуватися чужим серед своїх – проблема вже не в окремих порушниках. Проблема в системі, яка зробила порушення нормою, а законослухняність – подвигом. І, схоже, що державу це влаштовує.

14 вересня 2026 року

Сьогодні – кілька слів про святая святих кожного українського юриста – Єдиний державний реєстр судових рішень (ЄДРСР).

Для правника, який почав працювати вже в епоху Інтернету, сама наявність такого ресурсу здається чимось абсолютно природним: відкрив сайт, ввів дані для пошуку – і отримав сотні, а то й тисячі судових рішень. Але якщо на хвилину уявити собі українську юриспруденцію до появи ЄДРСР, стає зрозуміло, наскільки революційною була ця, на перший погляд, проста ідея.

ЄДРСР – це не просто відкритий електронний каталог судових рішень, постанов, ухвал, вироків, які приймаються судами (за винятком невеликого відсотка закритих документів, доступ до яких обмежений законом). Це один із найважливіших інструментів, за допомогою якого в Україні реалізується принцип відкритості судочинства. Адже відкритість суду – це не лише можливість фізично зайти до судового засідання і послухати, що там відбувається. Судове засідання закінчується, люди розходяться, суддя йде писати рішення, яке здебільшого існуватиме лише для учасників справи (ну ще, можливо, для органу, який виконуватиме це рішення).

ЄДРСР змінив це. Судове рішення отримало своєрідне «друге життя» – воно перестало бути лише фінальним документом конкретної справи і стало публічним юридичним текстом, доступним для подальшого прочитання, аналізу, критики та порівняння з іншими рішеннями.

І це мало дуже серйозний вплив на саму культуру українського судочинства. Суддя тепер пише рішення не тільки для позивача і відповідача. Він розуміє, що цей текст потенційно прочитає не лише сторона чи вищестоящий суд, а й адвокати, науковці, журналісти, інші судді і, зрештою, будь-яка людина, яка знайде рішення через пошуковик. Причому прочитає не лише саме рішення, а й, за бажання, порівняє його з десятками інших рішень у подібних справах.

Звичайно, було б перебільшенням стверджувати, що ЄДРСР зробив усі судові рішення якісними. Але те, що загальна культура мотивування судових рішень за останні двадцять років істотно змінилася, на мою думку, очевидно. Пригадую випадок із власної практики ще з часів до ЄДРСР, десь у 2005-2006 роках. Отримавши в цивільній справі судове рішення, приблизно на одну сторінку, я сприйняв його за так зване «скорочене» рішення, тож подав заяву про надання копії повного тексту судового рішення. Суддя мене попросила зайти до неї і каже: «Це і є повне рішення». Я здивувався: «Ваша честь, але воно надто лаконічне, Вам не здається?». Суддя відповіла: «Мені достатньо того, що воно законне. Якщо апеляція вважатиме, що обґрунтування має бути ширшим – то нехай розширює». Так і сталося: рішення «встояло», але апеляційному суду довелося «розширювати» його мотивацію вже своїм, «апеляційним» рішенням.

А ще ЄДРСР став дуже важливим для адвокатури. Для адвоката Реєстр – це не просто база інформації. Це фактично інструмент реконструкції того, як судова система розуміє і застосовує право. Треба з’ясувати, як суди тлумачать певну норму? ЄДРСР. Треба перевірити, чи дійсно Верховний Суд робив наведений опонентом висновок? ЄДРСР. Треба знайти аргумент, який уже колись спрацював у дуже схожій справі? Знову ЄДРСР.

Причому адвокат отримав можливість працювати не тільки з судовою практикою Верховного Суду. Можна подивитися, як аналогічні питання вирішувалися судами першої інстанції, як змінювалася позиція судів протягом років, які аргументи сторони наводили і чому суд їх прийняв або відхилив.

І це дуже важлива зміна самої природи юридичної роботи. Раніше знання судової практики значною мірою залежало від того, які рішення ти фізично зміг дістати, прочитати, відксерити. Тепер воно дедалі більше залежить від того, наскільки добре ти вмієш шукати, відбирати й аналізувати величезний масив доступних рішень. Тобто цінністю стала вже не стільки сама інформація, а час і вміння шукати потрібне. Ну і, можливо, ще здатність відрізнити справді важливу постанову Верховного Суду від 17-сторінкового документа, де 16 сторінок займає переказ позовної заяви.

Цікавим у своїй простоті є підхід, за яким кожне судове рішення отримує свою веб-адресу. У ті часи казенні айтішники не стали мудрувати якогось складного алгоритму, тому просто кожному черговому рішенню присвоювався свій порядковий номер (як я розумію, унікальний ID в Реєстрі) – 1, 2, 3 і т.д. Варто цей номер підставити в адресі https://reyestr.court.gov.ua/Review/XYZ замість літер XYZ – і можна перейти до відповідного судового рішення.

Історія замовчує, що сталося із судовим рішенням під номером 1 за адресою https://reyestr.court.gov.ua/Review/1 , воно не відкривається. Напевно, це було якесь тестове рішення, яке запустили айтішники з метою перевірки функціоналу ЄДРСР. А от друге рішення https://reyestr.court.gov.ua/Review/2 вже відкривається, і його авторство належить господарському суду Київської області.

Сам документ датований 1 червня 2006 року, але загальний доступ до нього було забезпечено лише 23 серпня 2007 року. Рівно 19 років тому.

А сьогодні в Реєстрі вже близько 140 мільйонів записів. Це число настільки велике, що його складно сприймати як звичайну базу даних. Це вже фактично величезний цифровий літопис українських судових перипетій. За цими судовими рішеннями стоїть якась історія: хтось не повернув борг, хтось сперечався за квартиру, хтось ділив спадщину, хтось отримав вирок, хтось оскаржував податкове повідомлення-рішення, когось звільнили з роботи, хтось вимагав відшкодування шкоди, хтось намагався довести своє право на земельну ділянку. І цю історію українського суспільства держава зафіксувала (сподіваюся, надійно) в процесі здійснення правосуддя.

Цікаво, що буде, якщо весь цей масив судових рішень «згодувати» для штучного інтелекту? Бо зараз адвокат шукає судову практику за ключовими словами: придумує запит, переглядає результати, відкидає сміття, читає десятки рішень, шукає тенденцію.

По-перше, можна отримати ну дуже вже підкованого консультанта з української судової практики. Цей консультант буде знати, які аргументи найчастіше призводять до задоволення позову; як змінювався підхід судів до застосування конкретної норми права протягом існування ЄДРСР; у яких категоріях справ суди першої інстанції найчастіше відхиляються від підходів Верховного Суду; які правові позиції фактично перестали застосовуватися, хоча формально ніхто їх не скасовував. Не здивуюся, якщо врешті цей консультант одного разу напише для судді: «О, цей позов вами задоволено… Дивно, бо три роки тому в аналогічній справі Ваша честь відмовила в задоволенні позову, а Верховна практика з тих пір не змінилася».

По-друге, такий ШІ зміг би провести аналіз поведінки судової системи на величезному масиві даних. Тобто, ЄДРСР, який колись задумувався передусім як механізм доступу до судових рішень, з часом може виявитися також важливим саме як джерело даних для дослідження самого правосуддя і його еволюції. Чи, не приведи доле, деградації.

Приватні структури вже пропонують юристам платні ШІ-інструменти з пошуку релевантної судової практики, але особисто я не маю впевненості, що ці інструменти справді вчилися на всьому масиві остаточних судових рішень (не процесуальних ухвал чи судових наказів), наявних в ЄДРСР.

Що ж… З річницею, Реєстре! Інколи ти псуєш нам настрій, зависаючи у найвідповідальніші моменти та видаючи помилки, але ми все одно тебе любимо. Нехай база ніколи не падає, пікові запити хай ніколи не перетворюються на класичний 504 Gateway Time-out, індекси хай швидко оновлюються, а сервери нехай ніколи не лягають! Ну і все-таки цікаво: що ж там було в ЄДРСР під номером 1. Може, програмерське «HELLO WORLD of судових рішень»?

23 серпня 2026 року

Нещодавно на очі потрапило свіже рішення Європейського Суду з прав людини. Мушу визнати, воно вразило мене неординарністю ситуації. І це той випадок, коли впертість та нехтування заявником нормами закону, моралі, а також ігнорування судових заборон розв’язали руки страсбурзьким високим суддям.

ЄСПЛ загалом досить широко захищає свободу вираження поглядів. Стаття 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод поширюється не лише на «правильні» чи нейтральні висловлювання, а й на ті, що можуть ображати, шокувати або турбувати. Особливо високий рівень захисту Суд надає висловлюванням у політичній та суспільно значущій дискусії.

Це добре видно, зокрема, у справах Mladina D.D. Ljubljana v. Slovenia – щодо різкої сатиричної критики політика за його гомофобні висловлювання; Ziembiński v. Poland (no. 2) – щодо сатиричних та образливих висловлювань на адресу місцевого посадовця; Balaskas v. Greece – щодо різкої критики директора школи; є чимало інших справ, які захищають журналістів та авторів.

Але 07 липня 2026 року ЄСПЛ відступив від цієї багаторічної практики. У справі Kunstelj v. Slovenia заявника було засуджено національним судом до шести місяців позбавлення волі за образу та наклеп щодо двох журналістів. Протягом майже двох років заявник публікував у своєму блозі численні надзвичайно грубі, у тому числі гомофобські та сексуально принизливі висловлювання на їхню адресу. І в цій ситуації ЄСПЛ погодився з покаранням, яке заявнику присудив національний суд.

Чому ж цього разу стаття 10 не спрацювала? Передусім, це не була суспільна чи політична дискусія. Заявник не був журналістом, а його блог Суд розглянув як особистий простір, використаний для публічного переслідування приватних осіб. Публікації не стосувалися їхньої професійної діяльності, не мали суспільного інтересу і не були реакцією на їхню поведінку. При цьому блог мав понад 35000 підписників, а публікації додатково поширювалися іншими медіа.

Важливо й те, що йшлося не про одноразову емоційну образу. Заявник продовжував публікації попри судові заборони, штрафи та кримінальне провадження. Попередні, м’якші санкції виявилися неефективними. Саме тому ЄСПЛ визнав шість місяців позбавлення волі хоч винятковим, але в цих конкретних обставинах справи – пропорційним заходом.

Українське кримінальне право колись також знало кримінальну відповідальність за наклеп. У Кримінальному кодексі УРСР 1960 року стаття 125 передбачала відповідальність за «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу». Закон розрізняв, зокрема, звичайний наклеп, наклеп у друкованому чи іншим способом розмноженому творі та наклеп, поєднаний з обвинуваченням у вчиненні державного або іншого тяжкого злочину; за останній передбачалося позбавлення волі на строк до п’яти років. Поруч існувала стаття 126 КК – «Образа», тобто умисне приниження честі й гідності особи, виражене в непристойній формі.

Цікаво, що саме ці норми стали предметом розгляду ЄСПЛ у справі «Марченко проти України». Тоді суд зафіксував, що після прийняття нового Кримінального кодексу України 2001 року наклеп та образу було декриміналізовано. Тобто український законодавець свого часу свідомо відмовився від кримінально-правового переслідування звичайних посягань на честь, гідність та репутацію, залишивши відповідні способи захисту переважно у площині цивільного права.

Втім, сказати, що українське кримінальне право сьогодні взагалі не передбачає відповідальності за образливі висловлювання, було б неправильно. У березні 2022 року КК України було доповнено статтею 435-1 – «Образа честі і гідності військовослужбовця, погроза військовослужбовцю». Вона встановлює відповідальність, зокрема, за образу честі й гідності військовослужбовця, який здійснює заходи із забезпечення національної безпеки й оборони, а також за виготовлення та поширення відповідних матеріалів. Санкція передбачає обмеження або позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.

Таким чином, Kunstelj v. Slovenia має для України дещо несподіваний ракурс. Український законодавець після двадцятирічної відмови від криміналізації наклепу знову запровадив кримінальну відповідальність за окремий різновид образи, причому в умовах війни – із потенційно досить суворим покаранням. Тому висновок ЄСПЛ про те, що кримінальна санкція за дифамацію сама по собі не суперечить статті 10, а позбавлення волі може бути допустимим як ultima ratio, не є для українського права лише теоретичним питанням. Водночас це зовсім не означає, що будь-яка образа військовослужбовця автоматично може каратися позбавленням волі: тут, як і в Kunstelj, вирішальними залишаються характер висловлювання, його контекст, мета, наслідки та пропорційність покарання.

Як на мене, рішення ЄСПЛ у справі Kunstelj v. Slovenia навряд чи можна використовувати як аргумент на користь позбавлення волі за саму лише образу. Його справжнє значення інше: стаття 10 Конвенції не є індульгенцією для систематичного публічного переслідування людини, замаскованого під здійснення свободи слова.

12 серпня 2026 року

Пам’ятаєте, я нещодавно писав, що судам знадобилося 12 років після набрання чинності Цивільним кодексом, аби зрештою дійти згоди й поставити крапку в питанні: рішення загальних зборів товариства – не правочин?

Пам’ятаєте?

Тоді можете трохи забути.

Бо йшов двадцять третій рік від Різдва цивільнокодексового, і днями Велика Палата Верховного Суду фактично відкрила двері до протилежного підходу: за певних обставин рішення загальних зборів може розглядатися як правочин.

Цікаво, що колись Велика Палата у постанові від 01.03.2023 вже виснувала, що рішення загальних зборів товариства є одностороннім правочином товариства (справа №522/22473/15-ц).

А потім, 18.12.2024 Велика Палата у справі №916/379/23 постановила рішення про відступ від висновку, викладеного в постанові від 01.03.2023, та в пунктах 142-143 резюмувала, що рішення загальних зборів учасників товариства не є правочинами в розумінні статті 202 ЦК України і мають розглядатися як акти ненормативного характеру (індивідуальні акти).

І от знову: інколи рішення – це правочин.

Що ж… У Ліни Костенко: «І кожен фініш – це, по суті, старт». А в еволюції судової практики – «І кожна крапка – це, по суті, кома».

06 серпня 2026 року

Не так давно я вже писав про те, як цілком законні та звичайні форми взаємовідносин між суб’єктами господарювання можуть раптово стати «ризиковими» лише через специфічне бачення фіскалів. І ось маємо чергове підтвердження того, куди рухається вектор податкової політики.

Міністерство фінансів України опублікувало законопроєкт щодо імплементації правил ATAD («Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо імплементації правил протидії практикам ухилення від сплати податків… відповідно до Директиви Ради (ЄС) 2016/1164/ЄС»), який невдовзі планується подати до парламенту.

І це не просто чергове «закручування гайок». Це спроба надати податковим органам фіскальну дубинку такої масштабної дії, проти якої навіть давні сумнозвісні «непрямі методи» здаватимуться дитячим лепетом. Назва цієї дубинки – «Податкові зловживання».

Податковий кодекс України пропонують доповнити новим нормативним визначенням – «податкове зловживання»:

податкове зловживання – окрема операція (домовленість, дія), комбінована операція або низка операцій (домовленостей, дій), які не відповідають критеріям визнання комбінованої операції, основною ціллю або однією з основних цілей якої (яких) з огляду на всі відповідні факти та обставини є отримання платником податків податкової вигоди у вигляді несплати (неповної сплати) суми податків та/або звільнення від сплати податків або оподаткування, зменшення суми податкових зобов’язань, перенесення (зміну в бік збільшення) строків виникнення та/або сплати податкових зобов’язань або отримання відшкодування або повернення податку, а сама операція (домовленість, дія), комбінована операція або низка операцій (домовленостей, дій) при цьому є штучною (штучними). Операція (домовленість, дія), комбінована операція або низка операцій (домовленостей, дій) вважаються штучними, якщо така операція (домовленість, дія) або низка операцій (домовленостей, дій), які не відповідають критеріям визнання комбінованої операції, не має обґрунтованих комерційних причин, які відображають економічну реальність.

Як пояснюють автори законопроєкту, «Правило застосовується до операцій і схем, які, хоча й формально відповідають положенням закону, проте мають основну мету – отримати податкову вигоду всупереч закону. У випадку виявлення зловживань правило дозволяє компетентним податковим органам ігнорувати такі схеми і провести оподаткування на основі економічної суті, а не правової форми».

До речі, оподаткування доходів, отриманих за «податковими зловживаннями» планується проводити не за тією ставкою, за якою вона б мала нараховуватися, якби зловживання не було, а за штрафною ставкою – 30%.

За роки адвокатської практики в сфері судового оскарження податкових донарахувань я бачив різне. Так, інколи в діях суб’єктів господарювання дійсно простежувалися ознаки того, що можна назвати «податковим зловживанням». Але в переважній більшості випадків це були цілком законні та реальні господарські операції – як з формальної, так і з економічної точки зору. Натомість значно частіше я спостерігав зловживання самих податківців під час складання актів перевірок. Це і сліпе неврахування первинних документів, і прирівнювання баку автомобіля до акцизного складу, і трактування окремих договорів, як нікчемних (хоча лише суд може встановити нікчемність договору), і багато інших прикладів високого польоту фіскальної фантазії.

Спираючись на цей емпіричний досвід, я переконаний: інструмент «податкового зловживання» миттєво стане одним із найулюбленіших у податківців. А його застосування на практиці матиме дуже мало спільного із законністю, об’єктивністю та справедливістю.

«Ти податковий зловмисник і зловживун!» – казатимуть фіскали. – «Ось тобі штрафна ставка 30%, а якщо не подобається – йди до суду!»

Дивно, що не пропонують ввести в Податковий кодекс поняття «податкова інтуїція». Адже в контексті «податкових зловживань» податківцям хоучть надати право призначати позапланову виїзну або невиїзну перевірку щодо будь-якого платника, стосовно якого у них просто «виникне підозра» про участь в операціях із ознаками зловживання.

Ну чим не офіційна ліцензія на відстріл?

Виграють від цього нормативного новаторства хіба що податкові адвокати. І то лише за умови, що виснажена війною економіка залишить бізнесу ресурси та фінансову можливість для тривалих судових процесів.

А для візуалів – малюночок.

03 серпня 2026 року

Колись я писав про судову справу, в якій дружина оскаржувала рішення суду, яким за її заявою було розірвано шлюб. Пані стверджувала, що вона не подавала позовної заяви про розірвання шлюбу. Мені особисто важко в це повірити, я більше схиляюся до думки, що позивачка “передумала” розлучатися, коли дізналася, що колишній чоловік загинув на війні.

А ось з’явилося судове рішення​ Верховного Суду по іншій справі, але суть та ж сама: розлучились – а чоловік загинув. Як на мене, Верховний Суд написав все вірно. В тому числі оцінив (чи не оцінив) “креативну” схему “рішення суду про розірвання шлюбу оскаржила дочка сторін” – її оцінять адвокати. Здавалося б: все згідно ЦПК – а ніт…

27 липня 2026 року

Час від часу в юридичних пабліках доводиться зустрічати посилання на судову практику Верховного Суду, яка каже, що відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття цих доказів судом апеляційної інстанції, незалежно від причин неподання стороною таких доказів.

Наприклад, постанова Верховного Суду від 21.08.2023 у справі №552/7368/21, чи від 10.09.2025 у справі №906/127/24.

Як на мене, то це занадто категоричний і надто «широкий» підхід.

Задам питання: чи може апеляційний суд, при розгляді справи за правилами, встановленими ЦПК України, призначити експертизу у справі? Так, може. І висновок експерта в контексті статті 76 ЦПК України – це теж доказ.

Але ж висновок експертизи, призначеної апеляційним судом, не існував на момент прийняття рішення суду першої інстанції. Якщо буквально застосувати згадану на початку допису правову позицію Верховного Суду, то апеляційний суд не мав би права враховувати навіть той висновок експертизи, яку сам же й призначив.

Очевидно, що така ситуація була б трішки… абсурдною. Зрештою, стаття 367 ЦПК України прямо передбачає право апеляційного суду досліджувати докази, а також за наявності визначених законом підстав приймати додаткові докази. Особисто я не знайшов ніде в ЦПК України згадки про неможливість прийняття доказів в залежності від дати їх появи (до ухвалення рішення місцевим судом, чи після).

Схоже, що проблема полягає не в ЦПК України, а в небезпеці надто категоричних та «широких» формулювань правових висновків. Нерідко правило, котре впроваджується, як універсальне, рано чи пізно стикається з ситуацією, яка демонструє, що воно не таке вже й універсальне.

16 липня 2026 року

Сервіс «ЮРИСТ ONLINE» опублікував допис із тезою:

«Здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону особистих інтересів особи, — Верховний Суд».

А якщо на цьому звуковому записі голос вимагає хабар?

А якщо на цьому записі голос віддає наказ убити відомого журналіста?

А якщо на ньому голос повідомляє ворогу, де завтра буде скупчення українських військовослужбовців?

Невже особисті інтереси власника голосу в усіх випадках мають переважати боротьбу з корупцією, розслідування тяжких злочинів чи захист життя людей?

Ці та багато інших запитань були б цілком доречними, якби наведена теза справді була правовим висновком Верховного Суду.

Однак це не так.

Фраза «здійснення звукового запису голосу особи без її згоди порушує право на охорону особистих інтересів особи» дійсно міститься в тексті постанови Верховного Суду. Але вона наведена не як висновок Верховного Суду, а в тій частині постанови, де викладаються мотиви рішення суду першої інстанції.

Більше того, мотивувальну частину рішення місцевого суду у цій справі Верховний Суд змінив.

Тому приписувати Верховному Суду наведене твердження щонайменше некоректно.

Висновок простий: довіряй, але перевіряй. Особливо тоді, коли в публікації стверджується, що певна теза є позицією Верховного Суду. А юристам варто читати передусім постанови Суду, а не картинки з соцмереж.

Нещодавно я звертався електронною поштою із адвокатським запитом до одного управління органу місцевого самоврядування. І ось отримав відповідь на запит. Все, як годиться: електронною поштою, з вкладеним PDF-файлом під назвою «Богачук_в1дпов1дь.pdf».

Спершу одинички в назві файлу мене здивували. Але раптом я згадав, як колись, в часи друкарських машинок, дуже часто літера «і» була відсутня серед русифікованих металевих матриць, які різко шмагали по аркушах паперу, вибиваючи на них ті чи інші символи. Тому літеру «і» успішно заміняли цифрою «1». Те ж саме було і з літерою «ї».

А от друкарська машинка мого батька, німецька Erika, яку я пам’ятаю ще з ранніх дитячих літ, при натисненні на клавішу «ы» друкувала літеру «і». Більше того – навіть її клавіші «ё» і «э» в ті часи з націоналістичною впертістю вибивали літери «ї» та «є» відповідно. Не знаю, де батько тоді знайшов майстрів, які йому зробили такий проукраїнський апгрейд в німецькій друкарській машинці, але – респект!

Насправді я розумію, що з високою ймовірністю і нижнє підкреслення у назві файлу замість пробілу, і цифра «1» замість літери «і» – це результати настанов сисадмінів не використовувати певні символи в назвах файлів (хоча, як на мене, ця пересторога вже давно не актуальна, але я ж не сисадмін). Та цей епізод навіяв мені думку про те, що я вже нівроку давній, раз таке пам’ятаю…

24 червня 2026 року

За понад двадцять років адвокатської практики я неодноразово переконувався: інколи навіть невелика процесуальна дія здатна повністю змінити долю людини. Ця історія сталася ще у 2008 році і навчила мене ніколи не поспішати опускати руки, коли правова ситуація здається геть безнадійною. Адже за певних обставин навіть одне процесуальне клопотання здатне кардинально вплинути на кінцевий результат.

Звернулась до мене одна пані, вже пенсійного віку. Каже:

— Мій чоловік подав позов про розірвання нашого з ним шлюбу. Я знаю, що в нього є молодша коханка. Примусово тримати його біля себе я не можу, вся наша любов давно в минулому, тож хай буде, як буде. Але ми з чоловіком нажили трохи майна, подивіться по документах, на що я можу претендувати.

Сідаю за документи. Земля, будинок, квартира, дача – солідний капітал подружжя. Але юридично – глухий кут. Усе майно належить чоловіку або в порядку спадкування, або як дарунок. Отже – особиста приватна власність (ст. 24 Кодексу про шлюб та сім’ю України, ст. 57 Сімейного кодексу України). Довести, що щось купувалося за спільні гроші через стільки років – місія майже нездійсненна. Хоча в сім’ї і чоловік, і дружина мали хороші посади, заробляли добрі гроші – та все ж майно було оформлене одноособово на чоловіка. Клієнтка ризикувала залишитися ні з чим.

Тож довелося чесно сказати клієнтці, що ситуація нехороша. Завершив я свою консультацію приблизно таким резюме:

— Я можу підготувати для вас клопотання про те, щоб суд надав вам із чоловіком строк для примирення. А ви пробуйте за той час порозумітися з чоловіком, щоб він вам щось залишив. Є дорослі сини – може, нехай вони вмовлять батька, щоб не лишав матір без даху. І якщо ваші стосунки з свекрухою хороші, то поговоріть з нею, щоб вона впросила сина. Може, він дослухається до старенької матері і погодиться віддати вам частину майна.

Клієнтка погодилася, але висловила побажання, щоб просити суд надати якомога більший термін для примирення. Тож я приступив до клопотання і підготував його проект, вклавши в нього всю свою душу і навіть частинку лірики. Приміром, досі пам’ятаю (хоч і не дослівно, але суть та сама) ці «звороти»:

«Я готова, переступивши через власну гордість, докласти всіх необхідних зусиль для збереження нашого шлюбу. Мені досі болить те, що мій чоловік, з яким ми прожили багато років, сьогодні перетворився на позивача. Тож якщо Феміді й доведеться розв’язувати той вузол, який колись був зв’язаний Гіменеєм – я хочу бути впевнена, що я зробила все для того, аби вберегти наш шлюб».

Клієнтка прочитала клопотання, прониклась, підписала і я подав його до суду. Не знаю, чи вплинули мої ліричні потуги на рішення суду – суддя задовольнила прохання і надала чотири місяці на примирення. Далі я своєї участі, як адвокат, у справі не бачив, та й клієнтка не наполягала на подальшій правовій допомозі. Так ми і розпрощалися з клієнткою, більше я після того її не бачив.

Через кілька місяців я у суді знайомився з матеріалами іншої судової справи. Раптом секретар судді мене питає:

— Ярослав Олександрович, а чому ви не цікавитеся справою про розірвання шлюбу, по якій так палко просили надати строк на примирення? Ми тут всім кабінетом мало сльозами клавіатури не позаливали, поки читали ваше клопотання!

Так і так, кажу, моя правова допомога обмежилася лише клопотанням про надання строку на примирення. Далі сенсу брати участь, як адвокат, я не бачив. А що, питаю, шлюб таки розірвали?

— Ні, – каже. – Позивач помер за два дні до судового засідання, то суд закрив провадження.

Я осмислюю почуте і в моїй голові складається пазл: чотири місяці, які ми вибороли ліричним клопотанням, змінили ВСЕ. Клієнтка могла розлучитися бідною жінкою, а стала законною вдовою та спадкоємицею першої черги нарівні з дітьми і матір’ю чоловіка. І тут я випадково натрапив поглядом на саморобний плакат на стіні кабінету: та сама жаба, що перетискає горло чаплі, й напис: «Ніколи не здавайся!»

Якби клієнтка не прийшла до адвоката, якби адвокат не підготував клопотання, і якби суд не надав строку на примирення – шлюб був би розірваний ще за життя позивача. І тоді моя клієнтка не стала б його спадкоємицею.

Відтоді в мене залишилися спогади про цей малюнок, і зосталося одне незадане питання до клієнтки. І це добре, що воно так і залишиться незаданим.

22 червня 2026 року