ПАРАДОКС ЗАКОНОСЛУХНЯНОСТІ
А хто пробував не те що жити за правилами, а бодай їздити за ними? Не перевищувати швидкість, завчасно вмикати поворотники, зупинятися на блимаючий жовтий замість того, щоб тиснути на газ із розрахунку «проскочу»?
Знаєте, що трапляється, коли людина їде автомобілем трасою і, в’їжджаючи до села, зменшує швидкість до дозволених 50 км/год? За лічені секунди така людина перетворюєтеся на головну перешкоду для Всесвіту. Її обганяють легкові автівки, маршрутки, рейсові автобуси та невтомні фури. Якщо габаритна вантажівка не має змоги одразу обігнати – вона нависає фарами за два метри від твого бампера, ревучи перевантаженим дизелем, поки не знайде вікно для обгону. Інколи летять у спину нетерплячі сигнали, а при обгоні водії заглядають тобі вікно з єдиним питанням у погляді: за кермом хтось немічний чи випив зайвого? Бо ж дорога ідеально рівна, асфальт сухий, усі нормальні люди давно йдуть «під соточку», тож чого ти повзеш? Що вони в цей час про тебе думають чи які слова говорять – уявити не складно.
Виникає абсурдний парадокс: водій, який неухильно дотримується ПДР, раптово почувається злочинцем-рецидивістом. Він винен перед потоком, бо створює затор із нервів; він винен перед системою, яка мовчки вимагає бути «як усі» і не викаблучуватися. У мегаполісах цей тиск стає екстремальним – приміром, на окремих київських проспектах неспішна їзда за правилами може провокувати аварійні ситуації просто тому, що ламає динаміку загального потоку.
От тільки дивно, що абсолютна більшість тих, хто звик їздити «з вітерцем», перетинаючи кордон з Євросоюзом, їде в тій же Польщі майже за правилами. Бо «контрола прендкошьчі» працює реально і ефективно, там навіть Waze не завжди врятує. Виходить, що майже всі кєровци можуть їхати так, як велять правила. І це не про особливості національного характеру, а про звичайну реакцію на стимули: правила діють там, де за їх порушення є невідворотна ціна. Український водій за кермом у Польщі не стає іншою людиною.
До чого це я веду? Та от, будучи водієм, я знаю, як почувають себе ті кермувальники, які намагаються їздити за правилами. Але мені стало цікаво: а як почувають себе прокурори, поліціянти, судді, держслужбовці, котрі теж прагнуть жити за законом? Якщо дорожній трафік – це модель держави, де чесний водій стає вигнанцем потоку… то невже виходить, що чесний державний службовець у вертикалі влади приречений на роль білої ворони серед системи, яка винагороджує гнучкість хребта?
І тут виникає питання набагато страшніше, ніж про швидкість на трасі. Що відбувається з державою, коли дотримання закону стає відхиленням від норми? Коли законослухняна людина почувається так, ніби саме вона робить щось не так? Коли той, хто порушує правило, – «свій», а той, хто його дотримується – «наївний» і «не вміє жити»?
Верховенство права починається не з красивих слів у Конституції. Воно починається з дуже простої речі: людина повинна мати можливість дотримуватися правила і не почуватися через це дурнем. А якщо для того, щоб жити за законом, треба щодня почуватися чужим серед своїх – проблема вже не в окремих порушниках. Проблема в системі, яка зробила порушення нормою, а законослухняність – подвигом. І, схоже, що державу це влаштовує.
14 вересня 2026 року
