Новини

Цивільний кодекс України від 2003 року (набрав чинності у 2004 році), за яким ми нині живемо, прийшов на заміну Цивільному кодексу Української РСР, прийнятому в 1963 році. Тобто, між цими двома кодексами – 40 років. І для українців це були роки, упродовж яких мали місце епохальні зміни не лише приватноправового, а й світового масштабу.

Ще навчаючись в університеті, доводилося чути від викладачів про те, які нововведення плануються у новому Цивільному кодексі. В ті часи тривало доопрацювання проєкту цього кодексу, відбувалися наукові дискусії, суперечки щодо його співвідношення з Господарським кодексом, сімейним правом, міжнародним приватним правом тощо. І це була масштабна науково-практична робота, спрямована на непростий, подекуди – болісний перехід від колективно-радянських цивільних відносин до куди більш демократичного і справді правового регулювання. Тож новий кодекс був воістину цивілізаційною зміною.

2003 рік. Новий Цивільний кодекс України прийнято, і в правників є майже рік часу, щоб вивчити його. Практично одразу для багатьох адвокатів, суддів видається дивним і не зовсім збагненним слово «правочин». Досі таке слово не вживалося. Поняття, яке було б найбільш наближене до «правочину» – це «угода». Ну, але судова практика помалу формується, відбуваються освітні заходи, виходять перші коментарі Цивільного кодексу і всі розуміють, що правочин – це не лише угода, це дещо ширше поняття. Це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Судова практика тривалий час виходила з того, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) господарських товариств також є правочинами. Тому в судах розглядалися справи, у яких рішення загальних зборів оскаржувалися за правилами, встановленими для оскарження і недійсності правочинів.

Але минуло дванадцять (!) років з моменту набрання чинності Цивільним кодексом України, як Пленум Вищого господарського суду України у постанові від 25.02.2016 №4 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» у п. 2.12 роз’яснив, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 ЦК України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення Цивільного кодексу, які визначають підстави недійсності правочину.

Повторюся: дванадцять років знадобилося, щоб розібратися з відносно нескладним питанням: рішення вищого органу юридичної особи – це правочин, чи ні?

А скільки років нам знадобиться, щоб розібратися з доброзвичайністю?

З новим тлумаченням договорів?

З новими підходами до права власності?

Я не проти чогось нового. Я розумію, що розвиток інтернету, електронної індустрії, штучного інтелекту вимагають нового регулювання. Наближення до ЄС також вимагає вдосконалення існуючого законодавства. Але я не вірю в те, що це вдосконалення вимагає практично повної зміни того акту, який ми зараз маємо і по якому живемо. Як нещодавно висловився чудовий адвокат-цивіліст Роман Посікіра, «Діючий Цивільний кодекс – один з небагатьох інститутів, які реально працюють в Україні».

То чи є сенс його повністю переписувати без гострої на те необхідності? Справді, для людей і для бізнесу новий кодекс – це не теоретична дискусія цивілістів. Це роки правової невизначеності, нові ризики для власності, договорів, корпоративного контролю та інвестицій. Я ще не зустрічав підприємців чи інвесторів, які б любили сліпі експерименти з фундаментальними правилами гри.

А ще я не вірю, що нинішній турборежимний склад Верховної Ради, під час війни, корупційних скандалів і потрясінь здатен згенерувати якісний нормативний акт такого масштабного рівня, як основа цивільного законодавства України. Негативні наслідки такого кроку вимірюватимуться не місяцями політичного циклу, а десятиліттями життя країни.

14 травня 2026 року

Заявник касаційної скарги стверджував про те, що нижчестоящий суд незаконно відмовив у допиті експерта. На цей аргумент Верховний Суд відповів, що експерта НЕ ДОПИТУЮТЬ. Експерт лише надає УСНІ ПОЯСНЕННЯ. Тобто, допит і усні пояснення – це різні процесуальні дії. Ось пряма цитата з рішення Верховного Суду:

Аргумент касаційної скарги про те, що неправильно відмовлено у допиті у судовому засіданні судових експертів, якими було проведено повторну посмертну судову психіатричну експертизу, касаційний суд відхиляє, оскільки ЦПК передбачено надання усних пояснень експертом (частина п`ята стаття 109 ЦПК України) щодо його висновку, а не допит експерта.

У зв’язку з цим у мене аж три питання.

Перше. В реальному житті стаття 109 ЦПК України складається лише з однієї частини (а не з п’яти чи більше), і врегламентовує наслідки ухилення особи від участі в експертизі, а не порядок отримання пояснень у експерта:

Стаття 109. Наслідки ухилення від участі в експертизі.

1. У разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Де Верховний Суд побачив там частину 5 і в ній щось про усні пояснення експерта? Відзначу, щоб виключити технічну помилку в номері статті, я подивився ще й сусідні норми ЦПК. Але і в них теж немає частини 5 з тим змістом, про який пише Верховний Суд. Та що там казати – я передивився попередні редакції ЦПК України і Української РСР в надії знайти ту 109-ту статтю, яку згадав Верховний Суд.

Не знайшов.

Зате я знайшов частину 3 статті 239 чинного ЦПК України, яка врегламентовує дослідження висновку експерта, і яка породила у мене друге питання: як тоді розуміти її положення про те, що учасники справи таки ДОПИТУЮТЬ експерта?

3. Суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання учасників справи, а також ставити питання експерту після закінчення його ДОПИТУ учасниками справи.

Або частину судового рішення писав ШІ, або я чогось не розумію…

Справедливості ради відзначу, що згаданий мною висновок Верховного Суду не є ключовим у даній справі. Але він все одно є. Тенденція, коли згенеровані штучним інтелектом фантомні норми з’являються в рішеннях судів, насторожує. Бо якщо помилку місцевого чи апеляційного суду може виправити вищестояща інстанція – то хто виправить Верховну помилку? І це третє питання, найголовніше.

ОНОВЛЕНО. Ймовірно, замість ч. 5 ст. 109 ЦПК України, Суд мав на увазі ч. 5 ст. 102 ЦПК України. Це не зовсім той випадок, коли на клавіатурі помилково натиснув сусідню цифру, але як описка цілком приймається. Та все ж ігнорування Судом ч. 3 ст. 239 ЦПК більш, ніж очевидне.

11 травня 2026 року

ЮРИСТ ONLINE поділився наступною судовою практикою:

Лінк на постанову Верховного Суду тут.

Цей підхід Верховного Суду вже не новий. Але завдяки цій практиці адвокати, котрим в силу як законних, так і всяких причин обмежено доступ до генерування ордерів, можуть і далі практикувати. Зауважу, що обмежити доступ адвокату могли і за несплату членських внесків.

До речі, минуло вже понад два роки, як Конституційний суд України все ще перевіряє на конституційність законодавчий припис щодо обов’язкового членства адвокатів у Національній асоціації адвокатів України.

05 травня 2026 року

Прочитав статтю адвоката Семена Ханіна “КОЛИ «ЗАКОННО» ВЖЕ НЕ ОЗНАЧАЄ БЕЗПЕЧНО: ЯК ПОДАТКОВЕ ПРАВО ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ІНСТРУМЕНТ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ”.

Правильно написано. Якщо коротко – то в сфері оподаткування вимальовується тенденція, коли формально законні способи оптимізації податків можуть в подальшому стати причиною істотних проблем чи санкцій.

На жаль, правила податкової гри стають все менш чіткими. І коли мені доводиться аналізувати якусь юридично-фінансову схему – розумію, що як адвокат, я можу забезпечити її законність, але не можу гарантувати клієнту безпеку і відсутність проблем в майбутньому. Адже передбачити заяви гетьманцевих непросто (хоча в таких випадках завжди варто розраховувати на найгірше). Так само неможливо спрогнозувати кардинальні розвороти судової практики.

Певно, доведеться взяти на озброєння підхід одного чоловіка, який прийшов у великий бізнес на посаду глави служби безпеки. І з його появою в “безпечників” з’явилося правило: погоджувати будь-що (контрагента, договір, рішення etc) лише “з застереженнями”. Питаю: а в чому суть ваших застережень? Мнеться, сопе, а потім каже: “Працюйте з цим контрагентом дуже обережно”.

Так і треба буде: погодити алгоритм роботи, а потім поставити резолюцію: “Будьмо уважні!”

15 квітня 2026 року

Колись мені на очі потрапило рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Джонстон та інші проти Ірландії». Воно стосується тлумачення статті 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), яка передбачає право на шлюб і на створення сім’ї. Саме в цьому рішенні ЄСПЛ дав відповідь на питання про те, чи охоплює стаття 12 Конвенції ще й право на припинення шлюбу. ЄСПЛ детально проаналізував підготовчі матеріали до Конвенції і встановив, що під час розробки тексту статті 12 автори свідомо оминули питання розірвання шлюбу, щоб не створювати перешкод для ратифікації Конвенції державами, де розлучення на той час було заборонено (зокрема, Ірландією).

Тож ЄСПЛ дійшов висновку, що право на шлюб не може тлумачитися як таке, що включає право на його припинення, оскільки фраза «право на шлюб та створення сім’ї» стосується лише формування союзу, а не його розірвання. Тобто, хочеш свободи від шлюбних пут – шукай інші статті Конвенції (там, приміром, є про право на свободу, на особисту недоторканість, на заборону катування і нелюдського поводження), але не посилайся на 12-ту статтю 🙂

А згадав я це рішення в контексті ситуації, яка нещодавно сколихнула юридичні пабліки. Історія в своїй суті елементарна: розірвання шлюбу в судовому порядку. Місцевий суд позов дружини задовольнив, шлюб розірвав, і дарував свободу кожному з екс-подружжя (справа №444/4951/24).

Але Львівський апеляційний суд виступив справжнім захисником традиційних сімейних цінностей і шлюбних стосунків, та скасував це рішення, відмовивши в позові про розірвання шлюбу. Ось фрагмент мотивації постанови:

…Колегія суддів дійшла висновку, що непорозумінням між подружжям виникли у зв’язку з тривалим перебуванням відповідача за кордоном, що стало браком уваги для позивачки. … Емоційні пояснення позивачки в судовому засіданні свідчать про те, що вона не втратила почуття любові до відповідача, однак має образи на чоловіка. Колегія суддів вважає, що подання заяви про розірвання шлюбу є емоційним сплеском позивачки у відповідь на сварку яка виникла між сторонами у листопаді 2024 року.

Телепатійній проникливості і емпатійній мудрості суддів, які змогли втрапити в голову позивачки і побачити глибинну сутність шлюбного конфлікту, позаздрив би будь-який сімейний психолог.

Я шукав у тексті постанови апеляційного суду щось на кшталт «На переконання колегії суддів, Феміда не завжди може розірвати те, що колись схвалив Гіменей» – але не знайшов. Як і не знайшов посилання на справу «Джонстон та інші проти Ірландії» (а воно було б дуже доречним в контексті справи!). Натомість постанова апеляційного суду, немов безкрайні чорноземи України, щедро засіяна статтями Сімейного кодексу, Конституції, і навіть Загальної декларації прав людини. Напевно, щоб юридично підсилити шлюбозахисний ефект постанови.

Але позивачка не оцінила такої милості зі сторони апеляційного суду і невдячно оскаржила постанову в касаційному порядку. До Верховного Суду такі справи майже не потрапляють, тож мені важко уявити, який ефект мала поява цієї справи на верховному рівні. До того ж з огляду на існуючі так звані «касаційні фільтри» буває дуже непросто переконати Верховний Суд відкрити касаційне провадження і переглянути судові рішення. Та все ж Верховний Суд провадження відкрив і досить оперативно поставив на місце і апеляційний суд, і Гіменея разом узятих: постанову апеляційного суду скасував, залишив в силі рішення місцевого суду про розірвання шлюбу, зробивши прості і правильні висновки:

Примушування до … збереження (шлюбних відносин) … є порушенням права дружини … на свободу та особисту недоторканість….
…Позивач категорично не бажає зберігати шлюб з відповідачем, про що зазначає і в касаційній скарзі.
… Висновок же апеляційного суду про те, що подання цього позову є емоційним сплеском позивача, яка не втратила почуття любові до свого чоловіка, абсолютно необґрунтований. Надання оцінки почуттям та емоційному стану одного з подружжя при розгляді справи про розірвання шлюбу не належить до повноважень суду. Відмова суду апеляційної інстанції у розірванні шлюбу є примушуванням ОСОБА_1 до шлюбу проти її волі, що є недопустимим.

При цьому Верховний Суд геть не зважив на насиченість постанови апеляційного суду статтями Сімейного кодексу України і не тільки. Щоб не було, як казали латиняни, summum ius, summa iniuria…

Але в усій цій історії залишається відкритим питання: навіщо? Бо ж апеляційний суд у своїй постанові відповіді на це питання не дав.

14 квітня 2026 року

Пригадую, кілька місяців тому в м. Луцьку відбувся регіональний форум “Правосуддя, що бачить дитину”. На форумі виступали судді Верховного Суду, їх слухало чимало інших суддів. Тут є коротка анотація форуму, з посиланнями на презентації.

Читаючи матеріали форуму, видно, що “червоною ниткою” і основною тезою форуму був акцент на забезпеченні якнайкращих інтересів дитини. А сьогодні читаю цю статтю: “Середній розмір аліментів, присуджених судом у 2025 році, склав 2,5 тис. грн”.

Тож складається враження, що якщо правосуддя і бачить дитину – то, на жаль, нерідко лише “в пів ока”.

11 березня 2026 року

Тішуся, що нещодавно за моєї адвокатської підтримки успішно завершилася кількарічна епопея ряду ідентичних судових справ із органами податкової служби. Успіх трішки змазаний тим, що стосовно проблемного питання не вдалося отримати остаточний правовий висновок Верховного Суду (були лише ухвали про відмови у відкритті касаційних проваджень за касаційними скаргами ДПС). Та все ж є сподівання на те, що платникам податків стане трохи простіше.

Коротко суть проблеми.

Комісіонер брав у комітента за договором комісії товари (продукти харчування), реалізовував їх на експорт, після чого проводив з комітентом розрахунки за товари. На міжнародні перевезення товарів комісіонер ніс витрати, залучаючи перевізників. Такі витрати комітент в подальшому відшкодовував комісіонеру – це було передбачено і договором, і випливає зі ст. 1024 ЦК України. Причому відшкодовував комітент комісіонеру витрати «один до одного», що як би логічно: скільки комісіонер потратив на перевізника – стільки комітент і відшкодував комісіонеру.

Але податківці вважали, що насправді комісіонер «опосередковано» надавав комітенту послуги по перевезенню, тож зобов’язаний був нараховувати на ці послуги 20% ПДВ. Хоча, по-перше, жодних таких послуг комісіонер комітенту не надавав, бо навіть вантажного транспорту свого не мав, не кажучи вже про ліцензію на міжнародні перевезення; а по-друге, послуги з міжнародного перевезення оподатковуються ПДВ за ставкою 0%.

Було кілька ідентичних судових справ, і всі завершилися успішно для підприємства. Щоправда, одну з них Верховний Суд свого часу таки завернув на новий розгляд – але і під час нового розгляду підприємство довело свою правоту: відшкодування комітентом комісіонеру витрат на транспортування продукції – це не надання послуг. Витрати – це витрати, а послуги – це послуги. Ключове – це оформляти такі витрати саме як відшкодування витрат:

1) затверджений комітентом звіт комісіонера із переліком документально підтверджених витрат, обґрунтуванням їх необхідності та проханням схвалити і відшкодувати їх;

2) акт про відшкодування комісіонеру понесених витрат;

3) платіжна інструкція з відповідним призначенням платежу – «відшкодування транспортних витрат».

Коли я починав ці справи, то судової практики було геть небагато. Причому досвідчені бухгалтери співчутливо дивилися на мої аргументи. У фейсбучних бухгалтерсько-аудиторських групах, куди я звертався із проблемою, моєму допису ставили сумні смайлики. А після успішного завершення першої справи штучний інтелект мені сказав щось на кшталт «Ти правий, ось судова практика, яка підтверджує твої доводи» – і дав мені посилання на рішення суду першої інстанції у моїй же справі, чим неабияк мене здивував і водночас потішив.

Якщо когось цікавлять номери справ – 140/33468/23; 140/4613/24; 140/6105/24.

Хоча перевірок було не три, а чотири – але одне ППР скасувала самостійно ДПС України. Чим здивувала і потішила мене ще більше, ніж штучний інтелект.

05 березня 2026 року

Прочитав статтю “GPT-5 здобув перемогу над суддями-людьми у юридичному протистоянні”.

І цікаво, і небезпечно.

Судова система в більшості держав – це одна з найконсервативніших гілок влади. Але рано чи пізно більшість розвинених країн зіштовхнеться з викликом – наскільки глибоко можна допускати ШІ до інтеграції з судочинством? Нині ШІ вже сприймається прогресивними суддями, як хороший допоміжний інструмент (перевірка правових позицій, пошук релевантної судової практики, наукових підходів, підготовка тез процесуальних документів, навіть первинний аналіз доказів і т.п.). Але інша справа – це наділити ШІ функціоналом приймати рішення. До цього судова влада ще не готова, і причини цього є різні – як глобальні, так і особисті.

У статті підкреслюється, що ШІ демонструє схильність до жорсткого формалізму. Приміром, судова практика Верховного Суду не схвалює так званий “надмірний формалізм”, але інколи важко провести межу між надмірним формалізмом і необхідним дотриманням процесуальних норм. Нерідко нехтування суддями процесуальними нормами спричиняє те, що в подальшому сторони чи представники просто перестають виконувати ці норми. А навіщо їх виконувати, якщо суд і так задовольнить клопотання/долучить докази/відкладе судове засідання?

ШІ хоч і мовна модель, але сприймає норми законів і кодексів, як математичне правило, котре не можне порушувати. Відповідно, алгоритми ШІ “заточені” на дотримання алгоритмів-процедур, звідси й жорсткий формалізм. Але і “людський” Верховний Суд демонструє приклади, коли в питаннях формалізму міг би дати фору навіть найбільш формалізованому ШІ. Приміром, щодо обрання належного способу захисту позивачем своїх прав. Так, мене нерідко бентежать категоричні висновки Верховного Суду про те, що у такій-то справі позивачем неправильно обрано спосіб захисту права – наприклад, визнання недійсним правочину. Тож через кілька років судових процесів Верховний Суд каже, що позивач ніби й правий, але визнання договору недійсним є неефективним способом захисту прав позивача. А тому в позові слід відмовити.

Нерідко це викликає подив і скепсис. Адже десятиліттями визнання недійсними договорів в аналогічних справах ефективно відновлювало права позивачів. То чому Верховний Суд категорично вирішує, що саме в цій справі такий самий спосіб захисту – неналежний і неефективний? Навіть у математиці (з її ультраточним “надмірним формалізмом”) цілком можливо вирішувати різними шляхами математичні рівняння чи доводити теореми. То чому в питаннях права належним і ефективним способом захисту може бути лише математично точно вивірена словесна конструкція прохальної частини позову – і ніяк інакше?

Формулювання “неналежно обраний спосіб захисту права” з’явилося спочатку в господарському судочинстві. І складається таке враження (хотілося б вірити, що воно хибне), що це проявлялося передусім у справах, де позивач був дійсно правий, але суд, керуючись не законом, а іншими факторами, шукав спосіб відмовити у позові. А в подальшому ця конструкція увійшла в інші форми судочинства.

Тому, повертаючись до ШІ та формалізму – просто цікаво, як би такі ситуації “розрулював” ШІ?

А ще цікаво, кого б обрали підсудні: ШІ, чи присяжних?

16 лютого 2026 року

Колись один приватний виконавець сказав: «Для мене всі люди поділяються на дві категорії: стягувачі та боржники». Не дивно, що значна частина спорів та судових справ пов’язана саме з тим, що хтось комусь щось винен, і є кредитор, і є боржник.

Скільки я пам’ятаю свій юридичний шлях – боржникам, які вчасно зверталися до кваліфікованих адвокатів, завжди було легше уникати стягнень на користь опонентів-кредиторів. Майно боржників обтяжувалося дружніми кредиторами, передавалося до статутних капіталів, або ж відчужувалося на користь родичів – і врешті у боржника не залишалося жодних активів, які б дали змогу кредитору бодай частково отримати бажане. Нерідко рішення суду про задоволення позову і стягнення коштів на користь позивача залишалося лише кількома аркушами паперу з печаткою.

Але в 2018 році з’явилося поняття «фраудаторний правочин». Якщо коротко, то фраудаторний правочин – це договір, який вчинений боржником з метою ухилення від виконання зобов’язань перед кредитором. Приміром, якщо боржник, щоб уникнути звернення стягнення на квартиру, подарував чи продав її своїй матері – цей договір має ознаки фраудаторного, тобто такого, який вчинений з метою завдати шкоду кредитору.

У національному законодавстві поняття «фраудаторного правочину» міститься лише у Кодексі з питань банкрутства, прийнятого у 2018 році, та й там воно згадується дуже поверхнево. До 2018 року я не знайшов жодного судового рішення, яке б містило згадку про фраудаторний правочин. Хоча зрідка у судовій практиці траплялися випадки, коли суди кваліфікували, як фіктивні, договори, укладені з метою уникнути виконання грошового зобов’язання. Але починаючи з 2019 року, Верховний Суд ухитрився фактично внести зміни в законодавство, не міняючи його по суті. Судова практика запровадила в цивільному праві поняття фраудаторного правочину (договору), як різновиду фіктивних правочинів.

Добре це, чи погано, що Верховний Суд береться таким чином уточнювати закон – точки зору можуть бути різними. Але в контексті таких загальних засад цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність, цей підхід Суду видається таким, що спрямованим на реальну охорону і захист цивільних прав.

Нещодавно ми з колегою провели ряд взаємопов’язаних судових справ, які виникли у зв’язку з тим, що з рахунку підприємства (наш клієнт) регулярно виводилися кошти на ФОПів. Так було виведено кілька мільйонів гривень. Кримінальна частина цієї справи і досі неквапливо розслідується поліцією, тут ніякий Верховний Суд не допоможе. Але я запропонував клієнту не обмежуватися кримінальним провадженням, а заявити вимоги до ФОПів, котрі отримали гроші – але жодного товару чи послуг не поставили. Тому спершу клієнт подав позови про стягнення з ФОПів безпідставно отриманих ними коштів від підприємства. Було непросто, але вдалося переконати суд у підставності заявлених вимог. Та поки тривали суди – боржники уклали договори, якими переоформили свою нерухомість на родичів (на жаль, суд відмовився забезпечити позов і накласти арешт чи заборону відчуження на майно). Тому другим кроком було пред’явлення позовів про визнання недійсними фраудаторних договорів. А потім був ще й фінальний акордний цвях – позов про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

І одного чудового дня на рахунок клієнта почали приходити кошти. Врешті борги були сплачені. В тому числі з відшкодуванням судових витрат, які клієнт поніс на правову допомогу, на сплату судових зборів та за проведення експертиз:

І це той яскравий приклад, який демонструє, що фраудаторність, возведена Верховним Судом у ранг норми права, таки працює, захищаючи інтереси кредиторів.

Щоправда, інколи я задаюся питанням: а чи справді отримав би реальну сатисфакцію кредитор, якби угоду зі мною, як з адвокатом, першим уклав би боржник? 🙂

30 грудня 2025 року

Нещодавно за цим посиланням прочитав цю статтю із гучною назвою «В Україні може застосовуватись міжнародне право: допустимий вміст алкоголю для водіїв 0,5 проміле – довели в суді та отримали рішення». В статті описується ситуація, коли за результатами огляду водія в медичному закладі було встановлено, що вміст алкоголю в організмі становив 0,25 проміле. Оскільки пунктом 7 розділу ІІ Інструкції №1452/735 від 09.11.2015 допустимий вміст алкоголю в організмі водія становить 0,2 проміле, а виявлена у водія «доза» була вищою – то суд першої інстанції визнав водія винним (справа №751/8189/24).

Проте Чернігівський апеляційний суд скасував рішення місцевого суду і закрив справу. В постанові апеляційної інстанції наявна така мотивація:

Статтею 8 пунктом 5 Венської Конвенції про дорожній рух від 08.11.1968, яка ратифікована Українською СРСР 25.04.1974, визначено, що в національному законодавстві повинні бути передбачені спеціальні положення, які стосуються керування під впливом алкоголю, а також допустимий законом рівень алкоголю в крові, а у відповідних випадках – у повітрі, що видихається, перевищення якого є несумісним з керуванням транспортним засобом. У всіх випадках максимальний рівень алкоголю в крові у відповідності до національного законодавства не повинен перевищувати 0,50 грама чистого алкоголю на літр крові або 0,25 мг. на літр повітря, що видихається.

Таким чином, мінімальна межа вмісту алкоголю для визначення стану алкогольного сп`яніння, згідно норм міжнародного права повинна становити 0,25 мг. на літр повітря, що видихається, і, у перерахунку одиниць виміру алкоголю в крові і повітрі, що видихається, становить 0,5 проміле.

…

Отже, з урахуванням допустимої похибки під час експлуатації технічного приладу, вміст алкоголю у повітрі, що видихав водій ОСОБА_1 , не перевищував гранично допустиму норму, передбачену нормами міжнародного права.

Але висновок суду не зовсім ґрунтується на тому, що написано в Конвенції (Віденській, а не Венській, до речі). Пункт 6 (а не 5) статті 8 цієї Конвенції звучить так:

«В національному законодавстві потрібно передбачити спеціальні положення, що стосуються управління під впливом алкоголю, а також допустимий законом рівень вмісту алкоголю в крові, а у відповідних випадках – у повітрі, що видихається, перевищення якого є несумісним з управлінням транспортним засобом. У будь-якому випадку максимальний рівень вмісту алкоголю в крові відповідно до національного законодавства не повинен перевищувати 0,50 г чистого алкоголю на літр крові або 0,25 мг на літр повітря, що видихається.»

Тож згадана судом норма Конвенції не дозволяє керувати автомобілем при вмісті алкоголю в крові 0,5 проміле, а передбачає, що держави-учасниці Конвенції самостійно встановлюють допустимий рівень вмісту алкоголю, при цьому він не може бути більше, ніж 0,5 проміле в крові. Конвенція не забороняє національним органам влади встановлювати менші показники рівня алкоголю, що й має місце в Україні, де встановлено мінімальний показник рівня алкоголю в крові 0,2 проміле.

Навіщо Чернігівський апеляційний суд допустив такий совонаглобусинг із Конвенцією – питання риторичне. Як на мене, в тій справі для захисту водія можна було б використати ймовірну похибку приладу (0.06), а не допускати спотворення суті Конвенції. Справедливості ради слід зауважити, що більшість суддів тлумачать норми Конвенції цілком правильно – приміром, абсолютно коректне її трактування застосовано було нещодавно Хмельницьким апеляційним судом в іншій справі.

Тому, якщо хтось увірує цю в фразу із заголовку згаданої мною статті: «…допустимий вміст алкоголю для водіїв 0,5 проміле…» – не поспішайте. Реклама – це одне, а реалії – вони інші.

25 вересня 2025 року